Джеймс Хедлі Чейз - Меллорі

Жанна зняла свого тренчкота й накинула його Янові на плечі, приховуючи заплямований кров'ю рукав поляка.

— Ми маємо дізнатися розклад руху потягів, — сказала Жанна, і тепер, коли вона знову взяла на себе тягар відповідальності, її голос зазвучав жвавіше. — Зачекаєш тут, поки я зателефоную на вокзал?

Ян похитав головою.

— Ми мусимо піти разом, Жанно.

Жанна побачила, як він боїться, що вона його покине, і хоча була досі непевна себе, досі налякана нестерпним болем у голові, а проте втішилася, що була потрібна Янові.

— Заскочимо до товарного потяга, — сказала вона. — Принаймні ми завжди зможемо знайти собі вагон на запасній колії, хіба ні?

Ян повільно та непевно звівся на ноги.

— Одне з наших нечисленних досягнень, — сумно промовив він. — У нас попереду довгий шлях, Жанно. І це мене тривожить. Як думаєш, ми туди дістанемось?

— Авжеж. — Вона відвернулася від Яна та поглянула на срібний хрест на вівтарі. — Дай мені кілька хвилин, Яне. Можливо, нам уже ніколи знову не трапиться нагода побувати у церкві.

Ян усією своєю вагою притулився до спинки лави, борючись із відчуттям хворобливого запаморочення, що зненацька його охопило.

— Поквапся, — сказав він і нервово витер піт з обличчя.

Жанна стала на коліна перед вівтарем. Дивлячись на її потилицю, міцні плечі та пряму спину, Ян запитував себе, як вона може молитися. Колись і він вірив у Бога; але не зараз. Його віра померла разом із Шарлоттою, і він не міг збагнути, чому Жанні захотілося помолитися. «Про що вона молиться? — запитував він себе, заплющуючи очі. Яну було холодно, а через біль у руці, що дедалі сильнішав, доводилося міцно стискати зуби. — Невже вона думає, що Бог їй щось дарує? Чи, може, вона намагається з Ним примиритися? Але як вона може очікувати на прощення, якщо єдина мета в її житті — це вбити Меллорі?» Вона ж бо так само, як і Ян, була далека від того, щоби знайти розраду в релігії. Поляк нетерпляче поклав руку Жанні на плече, а коли вона обернула до нього голову та підвела погляд, у її блискотливих очах він побачив дивний вираз.

— Ми мусимо йти, — різко сказав Ян. — Дорогоцінна кожна мить. Ти марнуєш час.

Вона підвелася.

— Так, твоя правда. Ані тобі, ані мені тут нема чого робити.

Вони мовчки пройшли церковною навою[55] і якусь мить постояли на темному ґанку. А тоді, неначе дві примари, рушили вперед, на порожню вулицю, з якої дощ змив усіх перехожих.

Розділ дванадцятий

1

Потяг, що прямував на північ, прибув до залізничного вокзалу міста Бервік точно за розкладом. Було кілька хвилин по восьмій ранку. З похмурих чорних хмар періщив дощ і барабанив по закіптюженому даху платформи, лився на юрбу пасажирів, які ринули до потяга, нетерпляче шукаючи собі вільних місць.

Бервік був останньою зупинкою перед Данбаром, і Коррідон звісився з вікна вагона третього класу, тривожно роззираючись платформою у пошуках поліції. На вокзалі Кінґс-Кросс він помітив кількох копів у повсякденному вбранні. Коррідон гадки не мав, шукали вони його чи ні; одначе волів не ризикувати. Коли Еффі вручила їм їхні квитки, вони з Енн розділилися. Коррідон і сестра Меллорі домовилися, що як усе пройде добре, вони зустрінуться у потягу згодом, коли той промине Бервік. Енн сіла у потяг за десять хвилин до його відправлення, а Коррідон полишив платформу в останню мить, проскочивши за бар'єр, коли провідник вже свистів у свисток. Він застрибнув до потяга, коли той уже відправлявся зі станції. Коррідон не мав певності в тому, чи потрапив він на очі поліціянтам, а чи ні. Якщо його помітили та впізнали, то небезпечними пунктами на шляху будуть Пітерборо, Йорк, Дарлінґтон, Дарем, Ньюкасл і Бервік. На кожній з цих зупинок Коррідон уважно виглядав поліціянтів, але не зауважив нікого, хто породив би у ньому підозри. От і зараз, оглядаючи залізничну платформу в Бервіку, він не помічав ніде жодного поліціянта.

Полегшено зітхнувши, він звернув свою увагу на хлопчину, який продавав газети. Малий саме котив у його бік свій возик з пресою. Коррідон купив кілька газет і запхав їх до кишені, вирішивши, що саме час йому знайти Енн. Він знав, що дівчина — у котромусь з передніх вагонів, і запитував себе, чи знайдеться там місце для нього. Потяг був ущерть переповнений пасажирами. Коррідон зачекав, поки двійко пілотів нарешті запхають до купе речові мішки та всядуться на свої місця, а тоді, щойно потяг відправився від станції, підвівся та пішов уздовж вагона коридором, що погойдувався під час руху. Він прямував уперед, переходячи з вагона до вагона, аж поки, зрештою, знайшов Енн, яка сиділа на кутовому місці та тривожно його виглядала.

Коррідон зустрівся з дівчиною очима, проте не подав ані знаку, що упізнав її. Не зупиняючись, він попростував вагоном далі, щоби зачекати на Енн у тамбурі між вагонами. Чекаючи, він витягнув з кишені свіжі газети та швидко кинув оком на заголовки. Побачивши на першій шпальті власну світлину, він відчув, як по спині пробігли мурашки. Світлина була розміщена під заголовком «Чи бачили ви цього чоловіка?»

Коррідон добре пам'ятав цю світлину. Це була гарна фотокартка, він зробив її, щоби потішити одну свою подругу, проте так і не надіслав їй ту світлину, адже в останню мить передумав і залишив її на камінній полиці. Він уже й забув, що вона там була, аж поки однієї ночі, пізно повернувшись додому, не виявив, що світлина зникла. Коррідон здогадувався, що її викрали поліціянти.

Не маючи бажання читати текст, надрукований під світлиною, він квапливо поглянув на іншу газету. І знову зі шпальти на нього пильно дивилося його власне обличчя.

Такого Коррідон не очікував. Будь-якої миті хтось із пасажирів міг його упізнати, міг пригадати, як він пробирався з вагона до вагона, коли шукав Енн. От же ж ці кляті світлини. Мало хто, коли читає, пригадує надруковані в газетах описи людини, а от зображення запам'ятовують добре.

З дедалі сильнішим неспокоєм Коррідон прочитав те, про що йшлося у газетній статті. Вона закликала читацьку спільноту всіляко сприяти поліції країни у пошуках Мартіна Коррідона, якого розшукували, щоби допитати у зв'язку з убивствами Едвіна Крю, Рити Аллен (яку в