Френк Херберт - Єретики Дюни

Тож загроза з боку Шванг’ю була справжньою загрозою, яку він сам виявив, протистояв їй і самостійно розв’язав.

Тараза не знала, що станеться з Патріном через це все.

«Насправді Таразі байдуже, що станеться з Патріном. Чи зі мною. Чи з Люціллою.

Та що з гхолою?

Це їй не може бути байдуже!»

Нелогічно, що вона… Теґ обірвав цей хід думок. Тараза не хотіла, щоб він діяв логічно. Хотіла, щоб він діяв саме так, як робив це зараз, як завжди робив за скрутних часів.

Несподівано.

Тож у всьому цьому була певна логіка, але вона викидала виконавців із гнізда в хаос.

«Який мусимо впорядкувати по-своєму».

У його свідомості наростала туга. «Патріне! Прокляття на тебе, Патріне! Ти знав, а я ні. Що я робитиму без тебе?»

Теґ майже почув відповідь старого ад’ютанта, промовлену сухим офіційним тоном, до якого Патрін вдавався зазвичай, лаючи свого командира.

«Викладешся на повну, башаре».

Холодні міркування запевняли, що Теґ ніколи вже не побачить Патріна живим, не почує справжнього голосу старого. А все-таки… голос зостався. Особистість збереглася в пам’яті.

— Нам не слід рушати?

Це Люцілла, що стояла поруч із ним під деревом, попереду. Біля неї чекав Дункан. Обоє закинули свої мішки за плечі.

Доки він сидів і міркував, настала ніч. Рясне зоряне світло відкидало на галявину невиразні тіні. Теґ підвівся, забрав свій наплічник і, пригнувшись, щоб уникнути низьких гілок, вийшов на галявину. Дункан допоміг йому закинути наплічник за спину.

— Шванг’ю врешті-решт до цього додумається, — промовила Люцілла. — Її шукачі підуть нашим слідом. Ти це знаєш.

— Не раніше, ніж дістануться кінця фальшивого сліду, — відповів Теґ. — Пішли.

Прогалиною між дерев він повів їх на захід.

Три ночі вів їх тим, що називав «стежкою пам’яті Патріна». Йдучи нею четвертої ночі, дорікав собі за те, що не передбачив логічних наслідків поведінки Патріна.

«Я розумів глибину його вірності, та не зробив із неї найочевидніших висновків. Ми так довго були разом, що я вважав, наче знаю його думки, як свої власні. Прокляття на тебе, Патріне! Тобі не було необхідності помирати!»

Теґ зізнався сам собі, що така необхідність була. Патрін це бачив. Ментат не дозволив собі це побачити. Логіка може бути такою ж сліпою, як і інші здібності.

Що часто повторювали й демонстрували Бене Ґессерит.

«Тож ми йдемо пішки. Шванг’ю цього не очікує».

Теґ був змушений визнати, що піший похід дикими місцями Гамму відкрив йому цілковито нову перспективу. Весь цей район за Голодних Часів і Розсіяння покрився буйною рослинністю. Пізніше його рекультивували, переважно зберігши, однак, хаотичну дичавину. Теперішній їхній шлях пролягав уздовж таємних стежин і прихованих позначок. Теґ уявив собі Патріна юнаком, що вивчав цей регіон — цей скельний кряж, видимий при зоряному світлі крізь прогалину між деревами, цей шпичастий виступ, ці стежки між величезними деревами.

«Вони очікуватимуть, що ми спробуємо втекти на не-кораблі, — погодилися вони з Патріном, уточнюючи свій план. — Приманка має вести шукачів у цьому напрямку».

Патрін не сказав, що приманкою буде він сам.

Теґ ковтнув, переборюючи клубок у горлі.

«Дункана неможливо було захистити у Твердині», — виправдовувався він сам перед собою.

Це була правда.

Першого дня Люцілла нервово тремтіла під життєсховним покривалом, що захищало їх від шукачів у повітрі.

— Ми мусимо сповістити Таразу!

— Коли зможемо.

— А раптом щось станеться? Я маю знати весь твій план утечі.

— Як щось станеться, ти не зможеш пройти стежкою Патріна. Бракує часу вкласти її у твою пам’ять.

Того дня Дункан майже не брав участі в розмові. Мовчки за ними стежив або дрімав, прокидаючись неспокійним і з гнівним виразом в очах.

Другого дня, під захисним покривалом, Дункан зненацька запитав у Теґа:

— Чому вони хочуть мене вбити?

— Щоб розладнати план Сестринства щодо тебе, — відповів Теґ.

Дункан глянув на Люціллу.

— Що за план?

Коли Люцілла промовчала, Дункан сказав:

— Вона знає. Вона знає, бо передбачається, що я маю на неї покладатися. Передбачається, що я маю її любити!

Теґ подумав, що Люцілла достатньо добре приховала своє розчарування. Очевидно, що через цю втечу її плани стосовно гхоли провалилися, а вся послідовність дій розірвалася.

Поведінка Дункана виявила ще одну можливість: чи не був гхола прихованим Правдомовцем? Які додаткові сили вбудували в нього підступні тлейлаксу?

Під час цієї другої ночі в пущі Люцілла сипала звинуваченнями:

— Тараза наказала тобі повернути його первісну пам’ять! Як ти зможеш зробити це тут?

— Коли ми дістанемося притулку.

Тієї ночі їх супроводжував мовчазний і гостро пильний Дункан. У ньому ожила нова бадьорість. Він почув!

«Ніщо не сміє завадити Теґові, — думав Дункан. — Хай де б містився той притулок і чим би він був, Теґ мусить безпечно туди дістатися. Тоді я знатиму!»

Дункан не був певен, що саме він знатиме, але тепер цілковито прийняв нагороду, яка в цьому містилася. Ця пуща мусить привести їх до такої мети. Він згадав, як задивлявся на дикі місця з Твердині, як думав, що був би тут вільним. Це почуття незайманої свободи розвіялося. Пуща була лише дорогою до чогось важливішого.

Люцілла, йдучи останньою, змушувала себе зберігати спокій та чуйність і приймати все, чого не могла змінити. Часткою свідомості чіплялася за наказ Тарази: «Будь поблизу гхоли і, як настане слушний час, виконай своє завдання».

Крок за кроком Теґове тіло відміряло кілометри. Це була четверта ніч. Патрін оцінив, що четвертої ночі вони дістануться мети.

І якої мети!

План нагальної втечі зосереджувався довкола відкриття, зробленого Патріном у підліткові роки. Це була одна з численних таємниць Гамму. У свідомості Теґа ожили Патрінові слова:

— Під приводом особистого обходу я два дні тому повернувся до цього місця. Воно незачеплене. Я й далі єдиний, хто був там.

— Як ти можеш мати певність?

— Я вдався до власних засобів обережності, коли покидав Гамму багато років тому. Залишив там усякі дрібнички, які хтось інший зрушив би з місця. Ніхто нічого не чіпав.

— Харконненівська не-куля?

— Дуже древня, але покої досі незаймані й діють.

— А як же їжа, вода…

— Там є все, чого захочеш чи потребуєш. У нуль-ентропійних контейнерах усередині.

Теґ із Патріном виробили план, сподіваючись, що їм ніколи не доведеться користуватися цим аварійним виходом. Тримали все в суворій таємниці. Патрін відтворив Теґові приховану дорогу до знахідки часів свого дитинства.

Люцілла позаду Теґа тихо зітхнула, спіткнувшись об корінь.

«Я мав би її перестерегти», — подумав Теґ. Дункан, очевидячки, йшов слідом за Теґом, керуючись звуками. Люцілла, так само очевидячки, надто глибоко занурилася у власні думки.

«Схожість облич її та Дарві Одраде дивовижна», — сказав сам собі Теґ. Тоді у Твердині дві жінки стояли поруч, і він помітив відмінності, причиною яких був вік. Про молодість Люцілли свідчили більша кількість підшкірного жиру, заокруглення лицевої плоті. Але голоси! Тембр, акцент, модуляції атональної флексії, спільний відбиток манери мовлення Бене Ґессерит. Їх майже неможливо було б відрізнити в темряві.

Добре знаючи Бене Ґессерит, Теґ розумів, що це не випадковість. Оскільки