Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

почав лащитись до нього та тицятись вологим носом у його прохолодні гомілки. Вони повільно пробиралися між деревами на північ, і малий ще хорохобився, аж поки тіні дерев почали видовжуватися, а лісові хащі стали ще темніші.

Він здригнувся від першої хвилі страху, але вона не змогла його зламати. Хлопчина розлючено пробивався на свою уявну північ. Щось підказувало йому, що печера на півночі, але ніхто не міг підказати, в якому напрямку північ. Ніхто, бо сонце вже зайшло і навіть відблисків його не видно було на небі, затуленому лісом.

Коли почали вилітати зі своїх розбуджених темрявою гнізд перші лилики, малюк відчув, як страх заходить йому в кістки. Ноги його обм’якли, і коли він зупинявся десь, на якійсь запізнілій латочці світла, страх починав упиватися в нього своїми грізними пазурами.

А чи не можна заплющити очі?.. Ні, не можна! Його погляд всюди вбачав дивні постаті, які загрозливо розгойдувалися під вітром, що налетів невідь-звідки. А на додачу — дивні крики нічних птахів, яких розбуджувала темрява. Весь ліс, добрий і переповнений барвами ліс випускав зі своїх прихованих ущелин істоти страху. Десятирукі велетні, горбаті сухі баби з розпатланим волоссям і з кігтями, які могли достати аж до серця, звірі з вигнутими іклами, десятиголові дракони із свистячими язиками — і все це рухалося, танцювало, скреготіло й реготало весь час з усіх боків.

Перестрашений малюк схопив пса на руки й намагався захищатися від незрозумілих, безформних та кусючих нападників і тікав, не знаючи й не розбираючи дороги. А лісові почвари заступали йому дорогу, били його по обличчю хвостами, дряпали кігтями, лизали огидними язиками. Дві знетямлені живі істоти, ніби злившись одна з одною, опинилися під повним терором темного лісу. Якесь важке й тепле ляскання крил наближалося до них, десь неподалік звучали зловісні крики, мов стогони. Якесь м’яке крило вдарило малюка в груди, собака, заскавчавши, випручався в нього з рук і побіг геть.

Самотній, не маючи поряд жодної живої душі, малюк, завжди такий веселий і непосидючий, заплющив очі, чекаючи найгіршого, і закам’янів… Але відразу ж виборсався з останніх сил, останнім прагненням, останнім теплом, яке ще залишалося в ньому. Допомагаючи собі руками, він ішов уперед крок за кроком, крок за кроком… і враз почув поряд радісне скавчання, а біля ноги відчув знайоме дихання. Це смужка світла в повітрі, чи що? І Цомбі приліпився носом до якогось утоптаного місця з низенькою травою.

Та це ж стежка!.. Але куди нею йти? Де північ?.. Праворуч?.. Ліворуч?.. Світло досі тремтіло на стежині… А якщо лісові потвори знову накинуться на нього?..

Малий відчув, як його закам’яніле тіло пронизав холод… Він подивився навколо, глянув на небо, яке здавалося голубуватими плямами, і поволі рушив стежкою, тягнучи ноги, тремтячи й чекаючи, що ось-ось йому в плечі вгородяться холодні кігті та дзьоби.

4

Черешняки вибрали місце для нічлігу на широкій галявині метрів за п’ятсот від входу в печеру. Вправно поставили два намети: один великий — для хлопців, другий маленький — для дівчат. Швидко приготували вечерю, перетворивши її, як усі вирішили, у найрозкішніший стіл за день. Усе відбувалося в якійсь домашній і товариській обстановці при унікальній декорації, рідкісно незайманій і величній. Вони опинилися ніби на дні своєрідного казана, довкруг височіли велетенські гострозубі скелі, від дерев віяло прохолодою, а все це покривали барви сутінок, ніби лагідні склади, які переливалися у них над головами.

Сміливці були доброзичливі й сердечні: вони прийшли до печери разом із сутінками, підготували місце для ночівлі, всі здорові, ще не голодні, і втома повільно спадала з них… Так!.. День ще не закінчився, і світло не пригасло зовсім, їм залишалося зробити кілька справ, загалом приємних, деякі з них навіть веселі, а були трохи й важчі, з ними не кожен міг би впоратися. Та ролі вже давно розподілені.

Отже, поки Урсу й Віктор подались із сокирами в ліс, щоб вибрати дерево для плоту, Лучія й Дан, працюючи майже навгад коротенькими екскурсійними лопатками, відгребли траву й листя по колу між двома наметами й почали копати всередині цього кола овальну яму. Йонел і Марія носили оберемками хмиз, ніби остерігаючись одне одного, кожен пильнуючи свій багаж.

— Досить! — зупинила їх Лучія. — Тим, що ви принесли, можна перебути полярну ніч…

Вона вже хотіла була розпалити вогонь, але Марія враз стала перед нею:

— Стривай! Зараз ще не можна розпалювати!

— Чому? — здивувалася Лучія.

— О-о-ох! Холодна душа вченого! Ти не розумієш, що вогонь не має тих чарів, якщо його розпалити не тоді, коли заляже темрява, коли починають миготіти зорі й скидати іскри на вогнище, а всі з жагучими очима чекають диму!..

— Тс-с-с! — перепинив Дан поезію Марії. — Дай спокій цій сороці і краще послухай дрозда.

Аби дівчині з чорними косами й голубими мріями не хотілось почути дрозда, то скільки стріл, а може, навіть кігтів угородилось би зараз у Дана!

Але від узлісся до наметів долинув лагідний спів — сумна пісня дрозда. Марія забула про все і вся й почала шепотіти:

— Птахо, птахо, ти літаєш… Злий мені талан співаєш… — І враз стрепенулася: — Я не хочу, щоб вона співала зле! І хай ніхто не співає! Скажи, Лучіє!

— Тепла душа митця, — відповіла Лучія. — Ти не розумієш, не відчуваєш, що це співає не вона, а… він, дрозд. Вона висиджує яйця у гнізді, а він підтримує її піснею. Там, на узліссі, є гніздо…

— Стривай! Сті-ій! — попросив Дан. — Лучіє, якщо ти прагнеш будь-що доконати нас, то опиши цих птахів. Але я тебе прошу, не забудь сказати, скільки грамів пуху у них на животиках у перший тиждень липня…

— А мені здається, що опис дроздів міг би бути цікавий для нас… — кинувся Йонел на допомогу Лучії.

— О боже,