Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

й було б! Господи, як його доймав голод! Як йому пекло в шлунку! І забракло сили в усьому тілі, а особливо в ногах! Іноді навіть здавалося, що в нього почалися видива. Кілька разів, поки піднімався до Зеноаги, він ніби бачив, як у листі дерев похитуються під вітерцем сосиски, окости, галушки, чорна смородина і ще сила-силенна всякої смакоти… Але насправді то були тільки сучки, або поламані гілки, або смерекові шишки чи просто листя. Ох і жахливого ж голоду він зазнав! — згадував малюк, смакуючи помідором.

Одного разу Тік навіть подумав був, чи не попросити добру мавку перетворити всі кодри на тропічний ліс із пальмами й кокосами… але не зважився вимовити вголос свого прохання, побоюючись, що той ліс буде переповнений огидними й злими тваринами.

Обидві істоти біля поваленого дерева разом закінчили їсти. Погляди їхні зустрілися, але малюк пересилив хвилю ніжності, яка накотилася на нього. Сонце вже переходило через гори.

— Ну, то як? — звернувся господар до свого порадника з покірними вухами. — Дійдемо вже до Чорної печери?

Хвіст Цомбі відповів дуже впевнено, а щоб не залишалося жодного сумніву, морда теж підтвердила згоду.

— Ну, якщо так, — накинувся на нього малюк, — то чому ти гаєшся, ледарю? В дорогу!

І вони обоє пішли в дорогу — стежкою, яка вела в гори. Йшли вони так та й ішли, як мовиться в казках, але не дуже довго, бо незабаром опинилися на галяві, де стежка стала схожа на зміїний язик, тобто роздвоювалася. Тіка ніби шпигонуло щось у серце.

Сонце вже хилилося до заходу, а довкола був тільки ліс і ніде ані сліду людського. Тільки ліс, дерева та погрозливі хащі. Враз Цомбі нашорошив вуха. Секундою пізніше напружив слух і його малий господар. Десь не дуже далеко ніби чулися голоси. Не барячись, але обережно, Тік подався туди, звідки долинав гомін. Зупинився край долини. Внизу побачив дві постаті, одна маленька, друга велика, вони стояли, зіпершись на палиці. Це були два чабани, повз яких, здається, час ішов, не торкаючись їх.

Тік усе-таки почав спускатися, але пам’ятав вранішню пригоду: зустріч із злим дідком спонукала його до потрійної обережності. Посередині схилу зупинився. Далі йти було небезпечно. Звідси він добре бачив обох чабанів і міг чути відповідь. Хоч йому й здалося, ніби вони обидва виліплені з глини, він таки ризикнув запитати:

— Ви не знаєте, котра дорога веде до Чорної печери?

Не поворухнувшись, не зробивши жодного жесту і, здається, навіть не поворушивши губами, підпасич відповів м’яким голоском:

— Чому ж ні?.. Ти хочеш сказати — до Кам’янистої?.. Так-так… Обидві могли б привести туди…

— А котра краща? — правив своєї малюк.

— Так-так… Це як на яку людину, — розважливо відповів малий чабанець. — Тобі б, може, підійшла та, що праворуч, а… а… ’му, може, кращою була б друга…

Тік дуже поспішав, аби перепитати, кому це «’му». Цікавило його інше:

— Котра довша?

— Та де… Довша!.. Це як сказати… Бачиш… звідси он до того бука, що в долині…

Але був той бук так близько від нього, що чабанець нарешті поворухнувся: повернув голову до свого тата, очевидно, просячи поглядом виручити його.

Тікові сяйнула рятівна думка:

— Ви не бачили, куди пішли хлопці, які пройшли тут перед… нами?

Останнє слово Тік ужив зумисне: хай чабани думають, ніби він посланець групи, яка пішла в гори. І правду кажучи, не збрехав: хіба вони не вдвох шукають дорогу до печери?

Чабанець пересунув гирлигу під другу пахву:

— Та де… Вони пішли спокійнішою дорогою…

— Спокійнішою? — здивувався Тік.

— Правою дорогою…

Кинувши на ходу «Дякую!» й енергійно гаркнувши на собаку, якого спантеличила непорушність обох чабанів, малюк знову рушив у дорогу. Йому не треба було довго розтлумачувати вислів підпасича: спокійніша дорога. Дорога справді була м’яка, спокійна, вона ніби хотіла непомітно просочитися між усілякими перепонами, весь час обминаючи їх.

Чи сяк, чи так малюк добрий шмат часу йшов цією дорогою, але коли зустрів урвище завширшки лише метрів десять і завглибшки всього метрів зо два, від якого стежка злякано метнулася вбік, він не зміг перебороти себе й вирішив скоротити дорогу. Перейшовши урвище, а потім знову натрапивши на стежку, Тік зробив підрахунки, які його дуже втішили: він виграв майже півкілометра! Тобто більше хвилини. Підбадьорений успіхом, він ще кілька разів скорочував таким чином дорогу, а потім знову знаходив дружню стежку.

Аж ось перед ним з’явився виступ, схожий на горб верблюда. Хлопець майже весело покинув стежку, вважаючи, що знайде її в западині між двома горбами. Він піднімався, спускався й знову піднімався, але на загублену стежку не потрапляв. Трохи наляканий тим, що сонячний диск уже не грів і навіть не світив із такою силою, як удень, малюк припустився величезної помилки, шукаючи стежку тільки попереду, біля підніжжя верблюжого горба. Вперед!.. Але він натикався на дерева, на скелі, на хащі, всі їх треба було обходити, і Тік просувався куди хочеш, тільки не вперед. Коли ж йому спала в голову слушна думка, було вже пізно. Ніде й сліду ні верблюжого горба, ні навіть якогось підвищення. Від сонця залишилась тільки рожева смуга, та й та квапливо зникала. Малюк швидко повернувся обличчям на захід, аби встигнути зафіксувати головні напрямки світу. Але для чого йому зараз головні напрямки, коли він не знає точно, де печера? І як йому орієнтуватися на північ чи на південь, коли довкола лише дерева, схожі, мов вороги, одне на одне? І як визначати головні напрямки, коли зникнуть останні відблиски сонця?.. Запитання шпигали його гостро й дошкульно, мов списи.

— Любий Цомбі… — почав він скиглити. — Здається, ми заблудили в лісі…

І лиш тепер малюк збагнув, як зле він зробив би, прогнавши пса додому.

Цомбі, відчувши неспокій господаря,