Юрій Павлович Винничук - Вілла Деккера

хто ще, в біса, така? — здивувався Воронін, ­похмуро звівши брови на переніссі.— Пєтя, ти чув щось ­про неї?

— Вперше чую.

— Професор Йоахім Гайнц стверджує, що передав її вам,— сказала Ірма.

— Хто такий той ваш Гайнц? — Воронін поволі наливався кров’ю.— Ви мелете якусь абсолютну нісенітницю. Ніхто нам нікого не передавав. У нас є свої канали, щоб довідатися, як усе було насправді. І ви нас, Марку, сильно підвели.

Однак я наполягав на своєму:

— Німці на ваше прохання передали Наталію Рознер. Ви її допитали, бо вас цікавила папка з розрахунками Альберта Коса.

Зяблов сіпнувся і перезирнувся з Вороніним, алкоголь його розслабив, він вже не стримувався і запитав:

— Ви знайшли її?

— Ні. Наталія передала папку Деккеру. І слід її пропав. Що з нею сталося після того, як ви її допитали?

— Припиніть! — визвірився віцеконсул.— Я поняття не маю, хто така та Рознер! А щодо папки… Так. Вона нас цікавить.

— Мене теж цікавить, як Наталія опинилася в моєму помешканні задушена, зґвалтована, гола і без очей. І ще: що ваші люди робили на віллі Деккера?

Обоє раптом знервовано підвелися, цього разу уже не вдаючи награного спокою.

— Дякуємо за інформацію. Я не для того вас наймав, щоб ви лізли в наші справи,— буркнув Зяблов.— Щось у мене горло пересохло від вашого віскі. Ходімо, Льоша, хляпнемо водочки.

Вони вийшли, а я зітхнув:

— Ми довідалися те, що нічого не довідалися. Не варто було й пробувати. А до речі, ти переконана, що Гайнц не збрехав? Може, то він мені трупа підкинув?

Вона стенула плечима:

— Нічого стверджувати не можу. Я не була присутня при допиті Наталії в нашому консуляті, бо мусила відпровадити Мольтке.

— Мені стає біля тебе моторошно,— пожартував я.

— Не перебільшуй. Я була лише зв’язковою між тобою і організацією. Мене вони ніколи не допускали до якихось своїх потаємних справ. Зате мені стає незатишно біля тебе.

— Чому?

Вона прискалила очі:

— А що, якою була в ліжку та Каміла-Наталія?

— Е-е, ми так далеко не заходили,— збрехав я впевненим голосом.

— Аякже! Вона все розповіла. І ти, засранець, перчив жидівку?

— Не знаю, навіщо вона це вигадала. Я з нею не спав.

— В принципі, мені байдуже. У мене до тебе значно глибші почуття. Але ніколи мені не бреши. Ходімо наділ. Найближчими днями нас не чекає нічого доброго.

— Може, Франція й Англія все ж таки…— промовив я, підводячись.

Ірма пирснула сміхом.

Розділ вісімнадцятий

5 вересня 1939 року, вівторок

1

Її щоранкове непомітне вислизання з ліжка вже стало традицією, як і записки, в яких вона висловлювала мені свою любов. Може, це й справді любов? І чому б мені їй не піддатися?

Мої роздуми перервав візит пана Покізяка, який сповістив, що наказав траґачам занести мої продукти до льоху. Долари з німецької вілли я передав нашому видавничому концерну, який ледь не в повному складі збирався в еміграцію. Але золотих після розрахунку з Покізяком ще залишалося чимало. Я взяв у Обуха авто і поїхав до колоніяльної крамниці пана Губського та викупив у нього весь алкоголь, який там був. Здається, я тепер був готовий до тривалої облоги.

По обіді я завітав до комендатури. В кабінеті Обуха сидів інспектор і розглядав світлини з вілли, де було впіймано душія. Відклавши папку, запитав:

— Отже, це був водій Зяблова? Це остаточно?

Комісар кивнув.

— Так… Проте він числився не персональним водієм Зяблова, а всього консуляту. Нам вдалося довідатися про нього дещо більше. Його батьків було репресовано. Батько мордвин, а от мати — волзька німкеня. Точніше нащадок переселенців зі Швайцарії з місцини Альґоль. І тут цікавинка… він, власне, й розмовляв альґольською говіркою, яку всі сприймали за калічену німецьку.

— Он воно що! — здивувався інспектор.— Але, гадаєте, був не сам?

— Є така підозра. Однак жодних доказів нема. Праця в консуляті пояснює обізнаність вбивці з документами окремих жертв. Як у випадку з Сабіною. Ми ще тоді здогадалися, що це хтось, хто має доступ до документів.

— Що ви знайшли на віллі?

— Знайшли очі Сабіни в слоїку зі спиртом.— Обух показав на шафу, де з полиці на нас дивилися очі бідолашної дівчини.— А також знайшли «Сміт-Вессон» 38-го калібру. Куля, якою вбито було Альберта Коса, випущена з цього револьвера. Але це ще не все… Юзик, роблячи розтин тіла Шпака, знайшов у нього в шлунку кулю і гільзу. Шпак їх проковтнув, коли почув, що за ним ідуть.

— Це вже щось! — збадьорився інспектор.— Що ви можете сказати про кулю?

— Куля від пістолета «Sauer 38H». Доволі рідкісна в нас модель.

Я напружився.

— «Зауер»! Я бачив його в охоронця доньки Кисіля.

Інспектор і комісар подивилися на мене з подивом.

— Це цікаво,— промовив інспектор.— Але навіщо Кисілю вбивати Деккера?

— Мабуть, він знає щось таке, чого не знаємо ми,— сказав я.— Хоча, як сказав професор Гайнц, Деккер свою кулю заслужив. Можна лише подивуватися, скільки різних людей бажали йому смерті.

— То що робимо? — запитав комісар.

— Нічого,— відповів байдужим тоном інспектор.— У нас нема певності, що це той самий пістолет. А навіть якщо той самий… то що це нам дає? Ну, припустімо, що застрелив Деккера охоронець Кисіля. І що? В умовах війни одні речі нівелюються, перестають бути важливими і нагальними, а інші, навпаки, загострюються, увиразнюються і стають життєво необхідними. Чи є для нас життєва необхідність з’ясувати достеменно, хто вбив негідника? Ми однаково карати нікого не будемо. За вбивство Шпака у нас затриманий Клаус. Але вже надійшла петиція з німецького консуляту з вимогою його звільнити. Слова професора Гайнца про те, що саме Клаус убив нашого агента, до справи не пришиємо.

— Мені все ж цікаво, кого упізнав Шпак,— сказав я.

— А вам ніхто не заважає нишпорити в цьому напрямку,— відповів інспектор.— Ми тут усі просто спостерігачі. І ще одне… Зараз я вирушаю на фронт. Пане комісар, залишаю вас за головного. Половина комендатури їде зі мною. Ваше завдання — не допустити погромів і грабунків.

Він попрощався зі смутком і вийшов. Комісар зиркнув на мене і запитав:

— Ти справді хочеш продовжити розслідування?

— Хочу закрити всі гештальти.

— З тими доказами, які маєш на руках, не закриєш нічого.

— У мене є свій план.

2

Кисіль був здивований моїм візитом.

— Чесно кажучи, вас я не чекав,— сказав він, тиснучи мені руку.— Та, зрештою, я й нікого не чекав. Не той час, щоб робити візити. Але сідайте.— Він показав рукою на канапу.

— Маєте рацію, але вже вибачайте — цей візит діловий. Він пов’язаний з убивством Деккера.

Кисіль здивовано похитав головою:

— І в чому я тут можу помогти?

— Скласти все докупи. Спочатку вважалося, що Деккера застрелили німці, потім — що москалі. Але в поліції опинився записник агента Шпака, з якого випливає дещо інша картина.

— Далі не розумію, який це має стосунок до мене.

— Справді? Людиною, яка побачила адреси трьох брюховицьких вілл, був не хто інший, як Шпак. Коли ми з ним розмовляли в ресторації, мене покликали до телефону, і пані Шпакова молола дурниці, аби мене відволікти. Він за той