Юрій Павлович Винничук - Вілла Деккера

— З іменинами вас, панночко.

— Що? — не зрозуміла Ірма, а ми всі здивовано зиркнули на екс-комісара.

— Так-так… з іменинами. Бо нині, четвертого вересня, якраз іменини Ірмеґарди. А ми не второпали, що йшло­ся не про ім’я «Walentyna», а про російське — «Wa­len­tina»! Треба було шукати не дівчат на букву «Y», а тих, які на «І».

— Я й далі нічого не розумію,— сказала Ірма.

— Душій убивав жінок у дні їхніх іменин таким чином, щоб з перших літер їхніх імен вийшло ім’я якоїсь Валентіни,— пояснив пан Герман.— Ми ж, маючи вже шістьох жертв, отримали ім’я «Walentyna», а тому шукали ім’я наступної жертви на літеру «Y». І помилилися.

— Це був той самий, що нападав на мене,— сказала Ірма.— Нарешті я пригадала собі його голос і запах.

— Що за запах? — запитав комісар.

— Запах гвоздики.

Пані Шпакова метнулася до лазнички, затраскали дверцята шафок, і за хвилю повернулася з флаконом парфумів «Красная гвоздіка». Ірма взяла з її рук флакон, понюхала і скривилася.

— Так, то вони. Гидота.

— Ну що ж,— звернувся пан Герман до комісара.— Можете, пане Романе, доповідати керівництву, що справа душія завершена.

— Гм…— похитав головою комісар.— Чомусь в мене таке відчуття, що це ще не кінець.

— Кому належить ця вілла? — запитав я.

— Совєтському посольству,— відповів Обух.— Вони тут облаштовують прийняття. І поки ніхто з них не впав нам на голову, треба уважніше оглянути всі ­приміщення. Прошу до роботи, панове. Ви, пані Шпакова, і агент Рачек беріть партер, ми з паном Германом йдемо нагору. Радомський! Не позіхай. Обстеж підвал. А ти,— звернувся до мене,— катай до Кисіля і побалакай із Зябловим. ­Послухай, що він буде казати про це все. Але не напирай. Делікатно. Ти мене зрозумів?

Я кивнув.

— Можу взяти авто?

— Бери. Я викличу друге.

— Ти зі мною? — запитав я Ірму.

— З тобою. Хочу почути, що розповість Зяблов.

Ми вийшли на вулицю. До будинку під’їхало санітарне авто, щоб забрати труп убивці. З авта вискочив Юзик Шнайдер.

— Що там? Ще одна? Сьома?

— Нє,— відказав я.— Цього разу будеш мати труп маніяка.

— Що? — здивувався він.— Ви його таки допали? Кур­ва! Я його буду різати з особливим задоволенням. Тягніть ноші,— гукнув санітарам.

Ми попрощалися і поїхали з Ірмою на Личаківську, де вечірнє життя буяло — двері всіх шинків були гостинно відчинені, а звідти лунала музика й співи. Уздовж будинків групками стояли повії і махали нам руками, запро­шую­чи до забави.

3

В казині зібралося зо три десятка гостей. Ніхто не грав ані в карти, ані в рулетку, лише їли, пили й вирішували проблеми Європи, обговорювали війну і демонстрували високі стратегічні таланти. Зяблов сипав анекдотами, його кругла голова, ще мокра після басейну, була забита ними вщерть. Коли ми потрапили в поле його зору, він на мить затнувся і відвів погляд. Зате не зводив з нас очей Воронін. Цей торговий аташе скидався мені на більшого начальника, ніж віцеконсул.

До нас підійшов Кисіль.

— Радий вітати. Частуйтеся і ні в чому собі не відмовляйте. Давні часи не повернуться.

— Дякую,— сказав я і коротко описав йому сього­днішню пригоду з душієм. Однак про те, що той самий душій винен і в смерті його доньки, я змовчав, бачачи його веселий настрій. Такі речі краще сприймати натверезо.

Він похитав головою.

— З того, що я почув, у вас нема доказів, що їхній водій діяв у парі з кимось. Тому не радив би у нашій ситуації конфліктувати з Зябловим.

— Я й не збираюся. Чи не могли б ви його тихо відволікти від компанії?

— Зачекайте в моєму кабінеті. Я пошлю його туди. А ви розкоркуйте віскі з мого бару і пригостіть його.

Ми так і зробили, я розкоркував пляшку, розлив на двох, і ми з задоволенням випили. Потім розлив ще. Третя чарка чекала на дипломата. Зяблов увійшов, усміхаючись, обличчя мав розчервоніле від випитого. Але уві­йшов не сам, а з Вороніним. Чомусь я не здивувався.

— Цілком слушно, що ви вирішили з нами перебалакати,— сказав він.— Ага, це те віскі, про яке казав Ки­сіль… Налийте, будь ласка, і нашому торговому аташе.

Він хляпнув у фотель, біля нього сів Воронін. Я узяв чарку з креденса і налив також йому. Воронін вискалив свої кінські зуби, підняв чарку і виголосив:

— За побєду!

— Пане Зяблов,— почав я.— Ви не знаєте часом, де ваш водій?

— Сєрьога? А хрін його знає,— недбало промовив він.— Я відпустив його після того, як він завіз нас сюди.

— І ви обоє відтоді не покидали цього приміщення?

— Нє-е, не такі ми дурні — піти раніше за інших. Воліємо розслабитися, коли є така нагода. Грядуть величезні зміни. Хто на розливі, щоб руку не міняти?

Я налив знову і продовжив:

— Бачите… Ваш водій виявився тим самим маніяком, який душив жінок. Він також застрелив Альберта Коса і Камілу.

— Що? — Зяблов аж закашлявся.— Що ви таке кажете?

Воронін закректав зо сміху, а живіт його затрясся.

— Сєрьога! Та він тихіший трави!

— Цей ваш тихіший трави мене душив на Погулянці,— не втрималася Ірма.— Заманив туди, сказавши, що ви, пане Зяблов, хочете зі мною зустрітися.

— Що за нісенітниці! — обурився той.— Якби я хотів з вами зустрітися, то запросив би до ресторану.

— Одначе це так,— сказав я.— Поліція його вистежила і впіймала на місці злочину.

— Він признався? — запитав Воронін, продовжуючи розмовляти байдужим тоном і вдаючи, що насправді усе це мало його цікавить. Та вочевидь перегравав.

— Він мав при собі отруту. Заки ми його схопили, отруївся.

Зяблов стенув плечима і зиркнув на Вороніна. Той ви­йняв пачку «Біломору», закурив і відкинувся розслаблено на спинку фотеля. Зяблов кивнув мені, щоб я налив.

— Які у вас докази, що то був маніяк? — запитав Воронін.— Може, він просто запрагнув цю прекрасну жінку. Кров заграла, хто його знає.

— Він не вперше на мене нападає,— сказала Ірма.

— О! — пожвавився аташе.— А я що кажу! Він, може, і маніяк, але ви стали причиною. Не подумайте, що я його виправдовую. Зовсім ні. Я лише висловлюю глибокі су­мніви в тому, що саме він був маніяком. У вас же ж нема жодних доказів?

Я вже бачив усю безглуздість нашого спілкування, але мусив повідомити ще дещо.

— Поліція має докази щодо підпільної діяльності вашого консуляту. Їм відомо, що ви депонували коштовності й валюту євреїв, які намагалися виїхати до Палестини, а потім пропадали. Маємо теж свідків, які дивом врятувалися з корабля, який віз їх з Констанци до ­Одеси.

Зяблов не стримався, щоб не розреготатися:

— Це, звісно, найдотепніший анекдот, який я почув за сьогоднішній день. Ми до цього не маємо жодного стосунку. І зараз… в умовах війни вам справді хочеться скандалу?

— Ні.— Я скрушно похитав головою.— Не хочеться. Та й не дозволять нам робити якісь різкі кроки. Просто хотів поінформувати.

— А як щодо Деккерових плівок, які ви нам обіцяли? — запитав Воронін, нахилившись вперед і просвічуючи мене риб’ячими очима, в яких читалося роздратування.

— Я вже пояснив, що їх забрала поліція.

— Ні, це не зовсім так. Ви самі їх знайшли і передали поліції, хоча в нас домовленість була інша.

— Це вам розповіла Наталія Рознер? — запитав я.

— А це