Адалін Черно - Стань моїм першим, Адалін Черно

Глава 27

Кіра

— Ти збожеволіла, — буркоче Нінка, поки я збираю свої скромні пожитки.

— Кірочко… — а це вже Вєрка. — Ти впевнена, що чиниш правильно?

Я саме копирсаюся в косметичці, щоб зрозуміти, що можу взяти із собою. Взагалі, я майже не фарбуюся, але те, що є — дороге і брендове. Я зовсім не впевнена, що Кирило розуміється, але ризикувати не хочеться.

— Дівчатка, ну ви чого? — запитую, відкладаючи туш убік.

— Нічого, — бубонить Нінка. — Вигадала теж… переїжджати! А раптом він цей…

— Хто? — одразу питаю.

— Маніяк, хто… — доповнює Вєрка. — Кіро…

Я починаю сміятися. Теж мені… вигадали. Маніяк.

— Я Багрова давно знаю, — заспокоюю подруг, все ж вони хвилюються, тому що люблять мене.

— Та що ти там знаєш! Тебе тут стільки років не було! — ніяк не заспокоїться Нінка.

— Ну ви чого? — відриваюся від сортування й повертаюся до них. — Він класний… найкращий. Уважний, дбайливий, сексуальний, ніжний…

— О-о-о-о… — тягне Вєрка. — Зрозуміло все з тобою. Ти закохалася по вуха.

— Так вона й не припиняла! — нагадує Нінка. — Але ж голову на плечах треба мати.

— І що поганого в тому, що я житиму в його квартирі? Вона велика, з панорамним склом, у тихому районі.

— Тобто ось так, так? — уточнює Вєрка. — Залишаєш нас.

— Мажорка, — жартома каже Нінка. — Що від неї чекати.

— Ось візьму та заберу всі речі й косметику, — вирішую пригрозити їм. — Безхатькам роздам, якщо ви такі невдячні.

— Ну вже ні… — Нінка хапає туш і притискає її до грудей. — Не віддам моє золотце.

Ми починаємо сміятися. Атмосфера потроху розряджається.

— Ти точно добре подумала? — запитує Вєрка. — Може, не варто?

— Варто, ще і як варто! Ви думаєте, у мене ще буде така нагода?

— Даремно ти так, Кір… — уже спокійніше каже Нінка. — Ти ж закохана в нього по вуха. І давно до чого ж.

— І що? — не розумію я.

— А то! Серце він тобі, дурепі, розіб’є. Адже він не закохався в тебе за ці кілька зустрічей, ти ж розумієш?

Нінка примружується й пильно вдивляється в моє обличчя. Дарма, тому що я, власне, все чудово розумію. Звісно, про жодне кохання не може бути й мови. Між нами просто секс, тяжіння, пристрасть…

— Нін… ну хіба я не розумію? Нам зараз добре разом, а потім ми просто розійдемося й усе.

— Просто… — пирхає вона. — Ти думаєш, це просто?

— Нін…

Віра смикає подругу за руку й шикає на неї. Годі, мовляв, на мізки капати. Я з нею абсолютно згодна. Вони однаково не змінять мого рішення — я переїжджаю до Багрова у квартиру, і крапка. Він мені коли запропонував, я думала, що мені почулося чи наснилося. Але ні, він говорив абсолютно серйозно, ще й аргументи наводив, чому мені варто погодитись. Як тут відмовитися? Якби я спробувала, однаково не змогла б.

Більше ми з подругами не сперечаємось. Розбираємо мій нечисленний гардероб. Я коли їхала з дому, взяла тільки одну велику валізу. Усі прикраси батько наказав лишити. Щоправда, ті самі сережки, що я віддавала Нінці в туалеті клубу, усе ще в неї. Валізу я збирала під пильним наглядом батька, але він, на щастя, не вимагав викладати одяг. Дозволив навіть брендову сумочку взяти й гарне взуття, але я його однаково не ношу й не буду. До Багрова теж не візьму.

— Оце підгін… — каже Нінка. — Я ж можу користуватися?

— Можеш, звісно. Я тобі за ті туфлі в клубі до кінця життя винна.

— Скажеш теж… я ж по-дружньому тобі допомагала.

Нінка задоволено усміхається, перебираючи мої речі. Вона собі такі бренди дозволити не може, але тямить у них і любить. Мені взагалі здається, що на її шляху має зустрітися чоловік, здатний забезпечити їй такий рівень життя. Вона заслужила.

Оскільки з недорогого одягу в мене лише робочий, то я роблю онлайн-замовлення. Не скажу, що мені дуже подобається, але виходу немає. Бренди із собою брати точно не можна.

— А білизна? — скиглить Ніна.

— Навіть не вмовляй, — одразу ж відмовляюся я. — Білизну я візьму із собою.

Це єдине, з чим я не погоджуюся розлучитися. Те, що продається у звичайних магазинах, я носити не буду. Та й не думаю, що Кирило справді знає ціну трусів та бюстгальтерів.

— Ну що… пообідаємо, поки замовлення їде? — пропонує Нінка.

— Можна, — киваю.

— Я на дієті, — приголомшує нас Вєрка.

— Що? — майже в один голос питаємо ми.

— На якій дієті? — запитує Нінка.

— На звичайній. Така, знаєш, де не жеруть багато.

— І що тепер? Не обідати?

— Я дві години тому поснідала, якщо ти забула, — відрізає Вєрка. — За годину поїм.

Поки дівчатка сперечаються, я мовчу. Уважно дивлюся на Рязанцеву. Вона виглядає засмученою, добре хоч очі не опухлі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍