Ельфріда Елінек - Хіть, Ельфріда Елінек

балаканини з дитячих кущів, щоб сховатися в банківський сейф і там, уві сні, немов гроші, вирости у відсотках! Таке враження, ніби із цієї пляшки нарешті вийняли корок. Спогади подорожан значно багатші, аніж їхні автори, їхні виписки з рахунків чітко свідчать про гори відсотків і про ступні, сколоті процентними ставками. Нехай син засне й трохи зав’ялиться, сьогодні йому не обов’язково митися. Ну ось, нарешті, хіба я цього не сказала (?), нарешті він уриває свої баляндраси й відкидається у фотель. Досі він кожним словом зухвало відстоював свої знання, а тепер його вкрило повітря, укрив час, наче його не було й у заводі. Нічого не буває просто так, усе закінчується тонкою ниточкою слини, що випливає з куточка губ на його дитяче підборіддя, де цвіла посмішка. Мати мовчки обіймає й цілує дітвака, бо ж він нарешті заспокоївся. До ранку буде тихо. Головне, що сина прибрали з дороги. Дитина буквально оточила нас парканом зусібіч. Але ж у нас повно справ і дір, які потрібно заповнити, прилипаючи одне до одного від кохання, у нашому нинішньому становищі. Стіни в дитячій викладено грубим важким матеріалом, батько несе сина в кімнату й виймає його з одягу, жбурляючи на ліжко, наче м’яку подушку. Лежень лежить, а над ним Бог кряжить. Дитина вже спить, занадто втомлена, щоб розприскувати іскри зі свого маленького кінчика. Дорослі використовують родинні відносини й хапають одне одного за зябра, демонструючи, що вік їм по цимбалах. У них немає жодних комплексів, і вони із задоволенням пожинають плоди, втрачати їм більше нема чого. Батько миттєво звалюється вниз, немов комаха з неба, і падає у свіжоскошену траву. Щонайменше за п’ять хвилин він настромив свою дружину на шпильку, що при його величезній комплекції справжнісіньке диво. Панове, ви вже набризкалися тут зі своїх шлангів досхочу! Тепер дістаньте свого білого велетня й увечері в домашній гавані на колінах використовуйте його за призначенням! Ото чоловіки: їх засліпили, виколовши очі, а тепер вони пориваються постійно колоти когось.

Дитина ще така мала, проте така чудова. Мати обережно, як доважка, лягає на дитячу постіль: чи збереже її любляча ніч? Ні, незабаром вона згасне під тиском напружених м’язів чоловіка, який хоче випустити вершки. Дитина вже міцно заснула. Мати невтомно розсипає по ковдрі безглузді поцілунки. Вона мне податливі жирові подушки сина. Чого це він нині вже не росте і не розвивається? Його дух випарувався неприродно швидко. Вона-бо знає дитину як облуплену. Який курок уже звів батько? Батько давно перебуває у своїй улюбленій кімнаті й напомповує мастило в толоки, поки нарешті не почувається на висоті. Він отруїв сном синівські соки, щоб дитина жила в тихій ночі під захистом героїв спорту й хімії. Син знову прокинеться, щоб скотитися з далеких пагорбів, але тепер його забирають від матері. Мати повинна залишитися з дитиною, бо хтозна, що потім відбудеться.

Ґерті втискується під ковдру, кладучи свої поцілунки на подушці, поруч із головою сина. Вона перевертається в тельбухах ковдри. Чи доходить до неї, що вона безнадійно загрузла п’ятами у зв’язку з чоловіком? А тепер мовчки станемо на лижню й скотимося вниз! Лише цей зв’язок тримає її в горах, поки вона, засмучена, не йде на дно. Батько знову у своїй майстерні, щоб підключитися до зарядного пристрою — доброю пляшкою вина ніколи не варто легковажити. Це наше право, і природа, давши його нам одного разу, знову в нас його відбирає. Трохи згодом він стоїть перед унітазом і все зливає. Тим часом дружина, пригнувшись під шубою, стрімко вибігає з будинку. Вона мчить через городчик, немов селянин, який женеться за шкідливими гризунами, петляє, сама того не усвідомлюючи, рухається манівцями. На бігу вона вихопила із сумочки ключі від машини. Коли ж, нарешті, настане прийдешнє? Вона вже в машині, важкі задні колеса якої прослизають, коли вона тисне на газ, аби кулею вискочити на шосе. Автівки, що летить у темряві, лякаються останні заблудні душі, які плетуться додому, щоб відповісти жорстокістю на ніжність. Фари вона не ввімкнула, Ґерті їде немов уві сні, бо ж до сонячних місць іще далеко, а знайомі пагорби на краю світу. Було б краще триматися з цим персонажем по-доброму. Дитина тим часом розцвітає у своїй постелі й бродить у снах. Директор виражає себе у вбиральні. Він чує шум автомобіля й вибігає на терасу, як і раніше тримаючи прутня у руках трьома пальцями, за інструкцією. Куди це намилилася дружина, чи не збирається вона, бува, й у житті рвонути вслід за своїми думками? А ви, шановне панство, що стискаєте свої свердлильні голівки, як ви можете утілити у словесну форму власні бажання? Директор сідає у свій «мерс". Дві важкі машини вириваються на простір гірського ландшафту, шліфуючи його виступи. Тим часом у бідних будинках уздовж трикілометрового атракціону дороги власники садиб із любов’ю наскакують одне на одного, з апаратури неотесаних службовців лунає легкий гуркіт, і ось вони вже не подають знаків любові. Так, у любові вони тільки гості! Серед чужих вони не почуваються своїми. Машини несуться одна за одною. Вони злітають на маленькі узвишшя й знову зісковзують униз. Ми тішимося, що мотори під капотами такі сильні й що вони своїми небезпечними кінськими силами, немов легкі санки, женуть перед собою молодих відвідувачів дискотеки, що вертаються додому. Чоловікові не вдалося потягати дружину за подушки-брязкальця. Машини мчать далі. Сьогодні в природі ріст уже припинився, але завтра, можливо, надійде нова порція соку. Лежить сніг, і на цьому-от дереві коли-небудь знову з’явиться плід, дороге ім’я якого мені невідоме.

Директор зібрав у собі всі свої натуральні продукти й мчить слідом за дружиною, за її соціальним контактним пристроєм. Він МУСИТЬ її наздогнати. Обоє несуться дорогою що є сили. Незабаром на узбіччі з’являється літній будиночок Міхаеля, о, ви, кохані, яких ми сьогодні не перестріли дорогою, яке щастя ви сьогодні пережили! У світлих вікнах вимальовується фігура записного чепуруна, який пишномовно мовить просто в темряву. Чимало зношених місць у людських тілах — прошу вас, гляньте самі — за підтримки промисловості й іноземних підприємств можуть бути перетворені на доволі пристойну літню колонію, в якій ми можемо вигулювати на повідку наші різноманітні інтереси. А попереду стирчать наші важкі сталеві намордники. Атож, там, де потік прагнення заливає пасовище, там добродії переростають самих себе майже на двадцять сантиметрів. І тоді вони ведуть нас на свою вузеньку доріжку й запевняють, що не зупиняться доти, поки не витратять усю електрику,