Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих

— Що ти знаєш?

— Нічого, прошу пана.

— Не бреши. У тебе був хлопець?

— Ні, прошу пана… Мій хлопець працює на заводі. Пані Гласс причулося.

Бруннер знову вдарив її. Трохи дужче.

— Німцям не здається, ду… Коли ти бачила професора востаннє?

— Пан пішов спати до кабінету.

— Ми ще перевіримо, чи ти часом не брешеш. Скажи мені…

Але він не встиг запитати. До кабінету увійшов есесівець, шепнув Бруннерові кілька слів на вухо і зник. Штурмбанфюрер споважнів, скинув кашкета…

— Забирайся геть! — наказав Бруннер Басі, потім звернувся до дружини Гласса: — Ми повинні бути мужніми, — сказав він, — ми німці. Ваш чоловік загинув. Щойно, недалеко звідси; за садом знайдено його труп. Ви повинні поїхати зі мною. Треба розпізнати тіло.

6

Треба було доповісти Броху про ситуацію на п’ятій дільниці. П’ята дільниця — це саме канал, найслабкіше місце оборони, яке оберста найбільше непокоїло. Наступного дня… лише наступного дня він збирався відрядити туди два батальйони фольксштурму, у нього жевріла надія, що противник не починатиме з форсування водного рубежу. Треба було підтримати цю його надію. Між каналом і заводом лежали луки й пасовиська, на них майже зовсім не було укріплень, там проходив тільки протитанковий рів, у якому де-не-де тримала оборону нечисленна піхота, озброєна фауст-патронами. Клосс вважав, що ця перешкода не дуже грізна. Якщо наступ почнеться рано, наші війська повинні вступити на завод вчасно.

Брох сидів над картами — він навіть не звів очей, коли капітан увійшов до кабінету.

Клосс сказав:

— На п’ятій дільниці не помічено ніякого руху ворога.

— Гаразд, — оберст показав йому стілець. — Я думаю, що вони почнуть наступ на казарми й вокзал. В усякому разі, на їхньому місці я саме так і робив би. Це дає нам надію утримати порт і завод принаймні до завтрашнього вечора. А потім…

Задзвонив телефон, оберст узяв трубку, уважно слухаючи чиєсь донесення.

Видно, справа була важлива, бо Брох не перебивав доповідача. Може, це вже про Гласса доповідають? Що, власне, могло скоїтися з професором? Клосс, вистрибнувши з вікна Басиної кімнатки, обійшов ще навколо вілли й ступив на ґанок. Він чув голос дружини Гласса, яка розмовляла по телефону з Бруннером. На ґанку було повно брудних слідів. Вони вели до хвіртки, що виходила на вулицю. Клосс обстежив садок, але нічого не виявив, та й часу не лишалося, бо першої-ліпшої миті могло з’явитися гестапо. Професора вбито? Викрадено? Хто? Чому? Нащо?

Клосс почув голос Броха.

— Гаразд. Я все зрозумів… Візьміть взвод жандармерії та взвод з батальйону Фалькенгорна. Про все доповідати. — Брох поклав трубку.

— Запеленговано координати ворожої радіостанції, — сказав він. — Вона працює тут, у місті. Неймовірно!

Клосс ледь стримував хвилювання. Найважливіше зараз — не подати й знаку і бути на Кайзерштрассе раніше за німців. А повідомлення? За півгодини треба вийти в ефір: якщо Косек не передасть, що наступати слід уночі, Що о другій сорок робітники беруться до зброї, все загине.

— За годину Фалькенгорн почне прочісувати квадрат, — сказав Брох.

Клосс підвівся.

— Я повертаюсь на п’яту, пане оберст. Можна йти?

Брох кивнув головою, і цієї миті на порозі з’явився Бруннер. Він недбало гаркнув “Хайль Гітлер!” і відразу звернувся до Клосса.

— Ти поспішаєш, Гансе?

— Поспішаю, — Клосс хотів обминути Бруннера.

— А проте доведеться тобі залишитись. Я хотів би, — він підійшов до письмового столу Броха, — написати важливий рапорт, пане оберст, і поставити у вашій присутності кілька питань капітанові Клоссу.

Брох неприязно глянув на нього.

— Що скоїлось? Нагадую, що в цьому місті нема нічого важливішого за нашу боротьбу з ворогом.

— Це стосується професора Гласса. — Бруннер стисло переповів суть справи. Сказав, що есесівці знайшли труп ученого поблизу саду. Тіло було страшенно понівечене.

Брох скривився, але зреагував на цю звістку байдуже.

— Ви розумієте, що це означає? — казав Бруннер. — Треба негайно надіслати радіограму рейхсфюрерові.

— То надсилайте. А що це має спільного з капітаном Клоссом?

— Має. Капітан Клосс за кілька хвилин до смерті Гласса був на віллі професора.

Брох знизав плечима.

— Ви були там, Клосс?

— Був, — відповів він байдуже. — Повертаючись з п’ятої дільниці. Я пригадав, що маю дещо переказати професорові, а лишився тільки цей останній вечір. — Клосс думав швидко: дружина Гласса, напевно, повторила Бруннерові те, що чоловік сказав їй після того, як Клосс пішов…

— Про що ти говорив з професором? — питав Бруннер.

— Це нічого спільного не має з тією справою, — різко кинув Клосс. Він дивився Бруннерові просто в очі. — Проте я можу сказати оберстові… Під час боїв за Поммернштеллюнг я зустрів одного офіцера зі 148-ї дивізії, який був другом молодого Гласса. Він сказав мені, що син професора поранений, попав у полон. А оскільки я їхав до Тольберга, він просив переказати це його батькові. — Клосс щойно вигадав цю історію — вона звучала досить вірогідно.

— Ти довго зволікав, Гансе, — шепнув Бруннер.

— Я мушу визнати, що забув про це, — Клосс адресував свої відповіді оберстові Броху.

— Коли ти пішов, — вів штурмбанфюрер, — професор сказав дружині, що передумав евакуйовуватись…

— Мені він про це не казав.

— Хіба, Клосс?

Вони стояли зараз один навпроти одного, як два забіяки, що готуються до бійки.

— Тепер я, Бруннер, хотів би поставити тобі кілька запитань…

— З якої речі?

— Панове, — Брох навіть не підвищував голос. — Ви в кабінеті начальника — ведіть далі свою розмову десь в іншому місці…

Брох дав зрозуміти, що його не цікавить справа Гласса.

Вони вийшли до ад’ютантської.

— Де ти знайшов труп, Бруннер? — запитав Клосс.

— За садом, недалеко від паркана. Там, де вже починаються луки.

— Дивні вбивці… Вони вдома не хотіли вбивати, чи що?

— Я не люблю цей тон, Клосс.

— Ти забув, Бруннер, що ти вже згадував сьогодні прізвище професора Гласса. Тоді він ще жив.

Штурмбанфюрер раптом зареготав.

— Ти хочеш грати проти мене?

— Це ти граєш проти мене. Я хочу лише подивитись на тіло.

— Можеш, — байдуже сказав Бруннер. — Його вже розпізнала дружина Гласса.

Труп був страшенно понівечений. Клосс довго не дивився: він упізнав лише куртку. У цій куртці Гласс приймав його в кабінеті. І сорочку… темно-червону з м’яким комірцем.

— Страшне видовисько! — шепнув Бруннер. — Тобі не до серця такі картини?

— Я звик до різних смертей, — сухо сказав Клосс. І запитав: — Розтин, звичайно, не робили. І докладний огляд теж.

— Ні.

— Дружина Гласса впізнала тіло чоловіка по куртці й сорочці.

— Так.

— Ти міг би й не показувати їй цей жах, Бруннер. Це було зайве. Як ти гадаєш, нащо професор так кумедно надів