Наталія Ярославівна Матолінець - Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець

Тарновецька, донька Вартових Станіслава і Амалії? Я знаю про тебе все. Ти не належиш до цього часу.

— Отож, якщо вся ця ахінея хоч на краплю правда, то я, трясця, польська панянка з початку XX століття, а мої батьки — легендарні маги, які зрадили твоїх. Через мене, — видихнула Варта, намагаючись упорядкувати думки, які оскаженіли й геть не хотіли сприймати слова Златана.

— Саме так, — маг дивився повз неї.

— Ти, звичайно, здурів, бевзю. І, мабуть, люто мене ненавидиш, — дівчина хотіла вимовити це твердо, але голос підвів і видав усю гіркоту, що затоплювала її.

— Хотів би я тебе ненавидіти. Як просто все стало би! — відказав чех і криво всміхнувся. — От і все, що тобі треба знати, Аґато... Хоча ні. Ще одне: знай, що за інших умов я би поїхав з тобою. У Прагу. До Кракова. Чи кудись ще. Але в нас немає інших умов і ніколи не буде.

Маг присів біля зв’язаної Варти, поклав руку їй на чоло і майже ніжно відгорнув темні хвилі волосся з обличчя.

— З тобою все буде добре. Дякую за допомогу.

— Розв’яжи мене негайно, — погрозливо відказала чаклунка.

— Ні, краще не втручайся далі, — відповів Златан, тоді зірвався на ноги й пішов геть, хряснувши дверима.

Варта залишилась наодинці з бентежними роздумами і непритомним Еверестом. Ні телефону в зоні досяжності. Ні баночки із зіллям. Ніхто не знає, де вона. Руки зв’язані. Світляк дрихне. Чех здурів. Життя зруйноване. І до повного щастя, судячи з темряви, яка горіла у невеликих круглих вікнах горища, надворі стояла ніч на 27 липня. День, коли проклятий маг помре від золота. Або зустріне свого демона.

***

— Прокинься. Підйо-о-ом! Годі валятися, — Варта штурхала Евереста носком черевика так довго, що коли він нахмурився і кліпнув кілька разів, чаклунка задоволено скрикнула.

— Що... якого... — пробурмотів світляк, скривився й тоді подивився на Варту більш усвідомлено. — Тарновецька чи що?

— Ну, привіт. Як самопочуття, Евересте? Може, хоча б ти розкажеш, як ми в цю діру втрапили?

— Нічого собі. Ти знаєш моє ім’я? — світляк нашорошився. — Не пригадую, щоби ми знайомилися.

— Тобі теж мізки відбило? — закотила очі чаклунка.

— Він справді не знає подробиць подій останніх тижнів, — голос від дверей змусив Варту здригнутися. — Річ у тім, що Орест Гірняк не покидав свого сховку весь цей час і жодного разу не спілкувався з тобою.

Златан Богумін-старший зі знайомим ціпком у руках та незмінно зверхньою усмішкою на обличчі стояв на порозі, і нічого хорошого це не могло означати.

— Що тут відбувається? — вимогливо спитала Варта у чеського судді, який зайшов на горище й окинув їх поглядом. — Де Златан? — мимоволі вирвалося у неї.

— Хтів би я знати, — кинув Богумін-старший і різко зачинив за собою двері. — Я тут з іншої причини, Ґатко. Урятувати життя твоє планую. Поки мій онучок проклятий не приніс тебе в жертву демонові, аби викупити власну душу. Як звучить, правда?.. Ну, а світляцький виродок нам у цьому допоможе.

— Я не буду ні в чому допомагати пітьмавій магічці, — відрізав Еверест з усією можливою злістю світлого.

— Тебе. Ніхто. Не питає, — чітко відмежовуючи кожне слово, сказав суддя і повернувся до Варти. — Ти вже дізналася про своє походження, панно Тарновецька?

Чаклунка кивнула й додала:

— Але я більше схиляюся до того, що ваш Златан здурів.

— Добре. Схиляйся, в цьому є сенс. Тоді будь ще в курсі того, що мій онучок впевнений, ніби зняти прокляття йому поможеш ти, — хрипкий голос судді викликав у Варти мурашки по тілу.

— Я не знаю нічого, — почала було дівчина, але Богумін перебив її.

— Тобі не треба знати. Тобі треба вмерти. Якби я помітив, як відчайдушно мій родич вчепиться в цю ідею! Та я б його не те що до Гри, навіть до Львова не впустив би.

— Його слова суттєво розходяться з вашими, — глухо зауважила дівчина, пригадуючи всі ті рази, коли Златан обіцяв захищати її до кінця Гри. Але ось кінець на носі — а далі?..

— Звичайно, вони розходяться! — суддю, здається, розвеселив цей факт. — Мій онучок планує врятувати не лише свій зад, а й усю померлу родину. Переписати історію, хах. І скасувати все, чого Богуміни досягнули за останнє століття... Таке його бажання. Тільки біда: для цього треба винуватицю прокляття, або ж, тебе відправити назад. Туди, звідти тебе висмикнули могутньою магією, аби врятувати... Так-так, часова магія існує, дуже складна, заборонена. Проте щоби вона діяла так, аби знищити прокляття, потрібно повернути все на свої місця у незмінному стані. Іншими словами, відмотати твій час до вихідної точки.

— І, якщо це можливо, — Варта скрипнула зубами, — я помру від хвороби, що не лікували сто років тому, бо знову стану тією приреченою дитиною.

— Швидко вловлюєш сенс, — прохрипів Богумін-старший.

— Та ви теж здуріли...

Суддя хмикнув:

— Ні виховання, ні совісті! На щастя, в нас є справжній Еверест, він же — дванадцята жертва світлих. І спостерігач імені мене. Загалом, пропоную тобі, Тарновецька, обіграти мого онука, позначити останню точку і загадати бажання. Будь-яке. Окрім як переписувати історію моєї сімейки, звичайно. Боюся, що мій онук міг надоумити тебе на такий крок.

— Ні, він нічого такого не робив. Златан лише хотів бажання для себе...

— Ну, він його в будь-якому разі не отримає. Стільки старань — і в пісок! От що буває, коли не слухати старших і досвідчених... Бажання твоє, Гатко. Гарантую.

Суддя замовк і вичікувально подивився на неї. Варта намагалась зрозуміти, що його слова означають насправді. Пазл перед її внутрішнім зором розпадався.

— Стійте, — відказала вона. — Якщо я це зроблю, то Златан помре від прокляття.

— Не помре. Наразі він захищений суддівською недоторканністю, — нетерпляче відповів Богумін-старший. — А я саме роблю все, щоби мирним шляхом зняти це прокляття. Без того, щоб ламати, трясця, стільки життів.

— Але батько Златана...

— Пережив свій 27-й день народження. Він загинув пізніше.

— Від прокляття?

— Ні. Від спротиву голові Конгломерату... Тарновецька, в нас не так багато часу на точіння лясів.

Варту насторожив цей поспіх.

— Чому ви так прагнете врятувати мене, а не свого онука? —