Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

метеору. Бажання виникло в голові само собою. Посміхнувшись власній сміливості, вона заснула.

До відпустки Оксані лишилося допрацювати два дні. Щоранку вона йшла на роботу, а молодий чоловік сумно дивився їй услід. Марек дедалі більше прив’язувався до неї. Увечері гнав на «ластівці» в місто і з нетерпінням чекав на дівчину неподалік порту. Потім вони з вітерцем мчали у свій райський куточок. Вечеряли при свічках, сиділи на березі, спостерігаючи за заходом сонця. А коли на обрії спалахували зірки й виповзав місяць, купалися в молочно-теплому морі, пустували, намагаючись потрапити на чарівну місячну доріжку. Потім до світанку бродили фруктовими садами й цілувалися під кожним деревом.

Потім у Оксани почалася відпустка, й вони поринули у повне щастя на цілих три тижні… Далі Мареку треба було вертатися додому, бо настав час збиратися на вахту – але він так не хотів розлучатися з Оксаною!.. Телефонував у Київ до дядька Сашка, але там чомусь ніхто не брав слухавку. Що б це могло означати?! Втім, його думками повністю володіло кохання…

Минуло ще кілька днів. Як раптом, коли вони сиділи на березі моря, обнявшись, пролунав гудок клаксона: це баба Феня на таксі привезла телеграму для Марека, яку відправила з Києва його мати:

ТЕРМІНОВО ПРИЇЖДЖАЙ ТЧК ДЯДЬКО САШКО ЛІКАРНІ ТЧК ВИЛЬОТУ ТРИ ДНІ ТЧК МАМА

Треба було їхати, причому терміново! Але Марек не бажав полишати ані їхній райський куточок, ані свою кохану Оксану… Він зажурено роздивлявся навсібіч, уперше в житті розриваючись між почуттям обов’язку і ніжним, трепетним, таким солодким коханням!

Розуміючи, як він мучиться, Оксана сама заговорила про невідворотне:

– Їдь, якщо так треба. Я дочекаюся тебе.

Вони поїхали в місто, де на решту грошей Марек придбав для коханої маленьку золоту каблучку із сапфіром темно-синім, як морська вода. Вона ж подарувала коханому крихітне срібне сердечко з манюсіньким червоним, як кров голубки, рубіном. Потім вони подали заяву в РАГС, просили, благали, щоб їх розписали якнайшвидше. Але працівники РАГСу були невблаганними і вимагали почекати три місяці:

– Така інструкція. А раптом ви за цей час роздумаєте?!

– Бюрократи чортові! – лаявся Марек.

– Ми не роздумаємо, – запевняла Оксана.

Проте працівники РАГСу були невблаганними…

Розлучалися вони важко. Марек плакав, нібито передчував щось недобре. Він залишив Оксані всі свої контактні дані, просив обов’язково приїхати й неодмінно дочекатися його.

– Нікому не вір, що б тобі не говорили! – навіщось попереджав він.

– Я дочекаюся, неодмінно дочекаюся!.. – запевняла вона.

– Мр-р-р!.. Мр-р-р!.. – загадково муркотів Мурчик-Амурчик.

До Києва Марек прибув пізно вночі. Речі збирав похапцем, розуміючи, що ледве встигає. Під час зборів непомітно розв’язалася червона ниточка на зап’ястку лівої руки, на якій висіло подароване Оксаною сердечко, і воно впало на підлогу. На превеликий жаль, молодий чоловік виявив це, лише коли вже летів до Уренгоя. Прилетівши, зателефонував матері, попросив неодмінно відшукати пропажу і ще придбати для сердечка срібний ланцюжок. Вікторія Борисівна пообіцяла, що все знайде… Але Марек не міг знати, що мама забуде його прохання, щойно поклавши слухавку. Тим паче не міг знати, що сувенір знайде Світланка. Підніме і повісить собі на шию…

Погода в Уренгої стояла чудова. Попервах усе йшло добре, та коли до кінця вахти лишалося пару днів – раптом почалося пекло! Подув шквальний вітер, який порвав усі дроти, і вишка залишилася без зв’язку. Коли у призначений день прилетів вертоліт, то не зміг приземлитися. Наступного дня повторилося те саме. На третій день вертоліт вже навіть не робив спроби сісти, натомість скинув два контейнери – з обладнанням і з харчами. Що ж, їхній бригаді довелось лишатися на другий термін!..

Зв’язку з управлінням не було цілих два тижні, а коли нарешті з’явився – адміністрація пообіцяла хорошу грошову компенсацію за вимушену затримку. Марек телефонував матері, попередив про можливий приїзд Оксани. Намагався подзвонити також коханій, але зв’язку з Одесою, як на лихо, не було. В душі проклинаючи своє невезіння, молодий чоловік щодня писав їй листи – але ж як їх відправиш?! До відтермінованого кінця зміни рахував спершу дні, потім години, хвилини і секунди.

З вахти полетів першим же вертольотом. В аеропорту придбав квиток на найближчий рейс. Додому приїхав пізно вночі й негайно замучив матір розпитуваннями. Дивна річ, але ніяка Оксана у них вдома не з’являлася!.. До речі, Марек помітив, що вдома на нього не дуже-то й чекали… більшою мірою розраховували на гроші, які йому виплатили за подвійну вахту. Коли сказав, що виплату затримали, домочадці вмить втратили до нього інтерес. Мареку навіть не було де лягти поспати, отож він пішов до дядька Сашка. Старий уже одужав і тепер щиро зрадів його приїзду. Попри пізню годину, запросив до столу. Поки Марек вечеряв – постелив йому в окремій кімнаті.

Молодий чоловік відсипався два дні, потім зібрався і поїхав в Одесу… Але ні Оксани, ані баби Фені в місті чомусь не знайшов! У квартирі жили чужі люди, маленький будиночок на березі моря стояв порожній – навіть Мурчика-Амурчика чомусь ніде не було видно… Під килимком на порозі він знайшов ключ і прожив в будиночку два дні, не полишаючи марних спроб розшукати кохану. На Привозі сказали, що баба Феня й Оксана поїхали, але куди – ніхто поняття не мав. Як раптом хтось пригадав, що Оксана з’їздила до Києва і повернулася дуже засмучена… А далі приїхав її брат і забрав її.

Марек повернувся додому з тією швидкістю, яку тільки міг витиснути зі своєї «ластівки»… І несподівано виявив, що у вхідних дверях квартири по вулиці Набережно-Хрещатицькій, № 11 хтось поміняв замок! Хоча йому довго не відчиняли, молодий чоловік спочатку настирливо дзвонив, потім калатав у двері. Нарешті йому відкрила заспана, з пом’ятим і перекошеним від люті обличчям Світланка. Від неї нестерпно тхнуло сумішшю смердючого перегару і тютюнового диму. Довга засмальцьована майка з глибоким вирізом ледь прикривала її огрядне тіло. Вона щось намагалася пробелькотати, але не могла через сильне алкогольне сп’яніння. Її хитало з боку в бік, вона ледь не впала, але на ногах все ж утрималася, вхопившись за дверну ручку…

І тут з її шиї впав якийсь крихітний предмет. Марек нахилився, підняв його… і в пітьмі передпокою на його долоні тьмяно сяйнуло срібне сердечко з рубіном – подарунок його коханої Оксани!

– Де ти взяла це? – закричав він, шаленіючи від гніву.

– Де, де… Дівка дала! Гик!.. – Світланка голосно гикнула.

– Яка дівка?

– Приїж-ж-жа!.. Гик!..

– Брешеш, вона не могла тобі це дати! Адже вона подарувала це мені! – обурився молодий чоловік.

– Н-н-ні-і-і!..