Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

class="p1">– Бо ти егоїста кавалок, про себе тільки думаєш, – зверхньо мовив Андрій і додав твердо: – Коротше, це не обговорюється. Сім’я найважливіша, і край. Закрили тему.

– Так, синочку, тато беззаперечно має рацію, – підтакнула чоловікові Агата. – От поглянь на мене: усі мої близькі повмирали, коли я ще зовсім дівчиськом була, можна сказати. І кому я в цьому світі потрібна?! Окрім як тобі й татку нашому Андрієві – нікому! Отож подаруй той кубик своїм кузенам, не будь махровим егоїстом.

* * *

Поминати Галину Андріївну «дев’ять днів» сімейство Сиваків прибуло у повному складі. Спартак цього разу поводився зразково. Коротко попрощавшись із своєю пасією та її старшою сестрою, швиденько повернувся додому, де допоміг матері спакувати дві здоровезні сумки з наїдками, які потім сам же і тягнув, тримаючись на два кроки позаду батьків.

Прибувши на місце, вручив приготовану для батька пляшку пльзеньського праздрою дядькові Касиму, приготовану матері косинку – тітці Ліді, а свій кубик Рубіка – Русланові, як старшому з кузенів, які лишилися вдома з батьками. Коли у відповідь тітка Ліда вручила йому п’ять карбованців зі словами:

– Дякую, племінничку! Ось тобі «п’ятірка», купи щось смачненьке і пом’яни бабусю Гапку як слід, – повівся так, як і належало. Себто тихесенько, щоб ніхто не бачив, передав ці гроші татові. Андрій же так само непомітно поклав «п’ятірку» на книжкову шафу під портрет матері, перевитий чорною жалобною стрічкою. Адже юнак знав, що у стосунках із сестрою батько свято дотримується принципу: старший брат заміняє батька сімейства, отож він обдаровує всіх, а не навпаки.

Хоча найбільшим випробуванням для Спартака, мабуть що, став момент, коли миттєво заплутавши новенький кубик Рубіка і не зумівши його скласти, Руслан з Робертом знервовано завередували, потягнули головоломку на кухню і там роздовбали шипастим алюмінієвим молотком для відбивання м’яса. Дивлячись на бешкетників, юнак навіть бровою не повів, тільки промимрив філософічним тоном:

– Бідолашні братики! Нерви у них обох нікуди не годяться.

Упродовж усіх поминок поводився тихо і стримано. За виключенням урочистого тосту, виголошеного у пам’ять бабусі у такій проникливій тональності, що у всіх присутніх мимоволі сльози навернулися на очі. Коли ж після цього Спартак хвацько опрокинув до рота порцію охолодженої експортної «Столичної» горілки, налитої у кришталеву чарчинку, одразу проковтнув, хукнув в кулак і вміло закусив квашеним огірком, присутні закивали головами й загомоніли:

– О-о-о, а це козак! Добре сказав, добре випив… Видно, що любив бабусю… Так-так, видно, що любив… А ми на минулих поминках вирішили, що навпаки. А дарма, здається. Ох, дарма.

Тільки чи то Роберт, чи Руслан прошепотів з ненавистю:

– Ач, інтелігент-очкарик!..

Проте цього ніхто не почув. Чи лише зробили вигляд… А втім, яка різниця! Головне, що думка родичів про Спартака змінилася на краще.

– Синку!..

Андрій сидів на лавці біля входу в під’їзд сестриного будинку із запаленою цигаркою між пальців. Загалом-то він кинув палити вже давненько і дозволяв собі «подимити» лише у крайньому разі. «Дев’ять днів» за матір’ю були саме таким випадком, коли від правил можна і відступити.

– Що, тату?

Спартак теж вийшов подихати свіжим повітрям. А може?..

– Іди сюди, синку… Ти як, куриш собі потихеньку?

– Ні, тату, не курю.

– Серйозно?

– Серйозно.

– Може, скажеш також, що й горілочки не п’єш…

– А навіщо мені брехати? За столом ти сам усе бачив.

– Та бачив, бачив… Де ти так навчився, щоб горілку одним ковтком?..

– Так ви ж із мамою завжди мене на різні застілля брали, отож я просто дивився, хто як випиває, – знизав плечима юнак. – В якому стилі, маю на увазі. Бо хто вміє красиво випити, того поважають. А це буває потрібно.

– Так, сьогодні тебе заповажали. Шкода лише, що на дев’ять днів людей зібралося значно менше, ніж на поминки, – кивнув Андрій і додав: – Ти тільки дивись, не втягуйся, бо воно… того…

– Не бійся, тату, я своєї норми ще не набрав, – і на підтвердження цих слів юнак запропонував: – Хочеш, я пройдуся о-о-он по тих «класиках»?

А тоді кивнув на квадратики, розчерчені крейдою неподалік на асфальті.

– Після застілля?! Пф-ф-ф, трепло!.. – засміявся батько.

Тим не менш, Спартак бадьоро прострибав по «класиках» туди й сюди, а потім ще прокрокував по прямій, не збившись жодного разу.

– Ну-у-у, ми могьом!.. – покрутив головою Андрій. На що син відповів у стилі головного героя кінофільму «В бій ідуть лише СТАРИКИ»:

– Не могьом, а мóгєм.

Посміялися трохи, після чого батько поплескав по лавці та запропонував:

– А ти присів би поруч зі мною, бо все стоїш та стоїш… Сідай, синку. Давно ми з тобою не сиділи просто так… поруч…

– Дякую, – Спартак опустився на лавку поруч з татом.

– Ти не ображаєшся, що я на тебе вчора ввечері так накинувся, щойно ти поріг квартири нашої переступив? Усе ж тільки з дороги, а я…

– Нічого, тату, то нічого. Я розумію, у тебе мати померла… Розумію.

– А у тебе бабуся.

Помовчали. Андрій раптом зрозумів, що майже ніколи не розмовляв зі Спартаком, як то кажуть, по душам. Він сам увесь час стирчав на роботі та й на роботі, по вихідних господарював удома. Синок же що колись у школі, що зараз в інституті вчився так добре й охоче, що ніяких проблем з ним не виникало. Отож про що їм зараз говорити?! Хтозна, хтозна…

– Смурний ти все ж таки, – мовив нарешті Андрій, прискіпливим поглядом озирнувши сина. – Чому?

– Ти ж сам знаєш, що ми на поминках за бабусею Гапкою. Хіба ж на поминках веселяться?

– Так, на поминках… Ти любив бабусю?

– Авжеж любив, – спокійно мовив Спартак. – От тільки мене вона не доглядала так часто, як Руслана з Робертом. Не кажу вже за Пашку, який зараз в Афгані з душманами воює. Ось кого бабуся Гапка виростила! Їм за нею й тужити, а я… так… того… Егоїста кавалок.

Він з безнадійним виглядом махнув рукою.

– Образився, – глибоко зітхнув Андрій. – Ти, синку, образився, що всі твої подарунки, нам з мамою приготовані, дісталися дядькові Касиму і тітці Ліді. А кубик Рубіка твій вмить розмолотили на друзки.

– Та ну, скажеш теж! – уперше за цей день Спартак слабко посміхнувся. – Я давно вже звик до ролі старшого кузена, речі та іграшки якого доношують і доламують молодші. Кубик Рубіка – не перший і не останній. От розшматованих книжок мені шкода значно більше… але не будемо за це.

– Не будемо за старе, гаразд, – погодився Андрій. – Але чого ж ти такий зажурений? Може, через те, що Евку свою не проводив як слід, га?..

Раптом нова думка заволоділа Андрієм. Він