Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

– У Братиславі, тату, в Братиславі. А завтра готуємося їхати в Брно на…

Однак, не дослухавши пояснень сина, Андрій розчаровано повісив слухавку.

Але на цьому не окошилось: на поминках сталося щось незрозуміле – серед гостей пішов поголос, нібито Спартак поїхав за кордон… уже після смерті Галини Опанасівни! От щойно дізнався про сумну подію – одразу ж і втік, не побажавши проводити любу бабусю в останню путь.

Звісно, це була повна дурня, однак, не розібравшись у ситуації, гості повірили почутому. Хтось із них навіть спитав Андрія, як онук міг вчинити таке неподобство і в яких стосунках він перебував із бабусею?! Ясна річ, вони з Агатою поквапилися заперечити недолугі плітки… хоча остаточно їм, здається, так і не повірили.

Хтось же запустив цей поголос, хто саме сподобився на таке?! Ось що цікавило Андрія найбільше. Розпитавши гостей як слід, він таки вирахував джерело плітки. А тоді міцно схопивши за плече Руслана, вивів його у тамбур і коротко спитав:

– Ну, і навіщо ти про Спартака розказуєш отаке?!

– Не лише я, ми з Робертом удвох, – відповів середній син Ліди, похнюпившись і шморгаючи носом.

– Тим паче, ви з Робертом удвох. Спартак же вам двоюрідний брат, хіба ж ні? То навіщо?..

– Цей інтелігент очкастий… він нам не брат! – негайно зірвався на крик Руслан. – Наш брат – це Пашка!

– Тихо, тихо… – намагався заспокоїти хлопця Андрій. – Він брат, просто не рідний, а двоюрідний…

– Це через вашого інтелігента паршивого Пашка зараз в Афганістані, а Спартак, бачте, по закордонах собі роз’їжджає!..

Почувши істеричні скрикування сина, у тамбур прибігла Ліда, і вони удвох ледь-ледь спромоглися заспокоїти Руслана. «Бідолашні хлопці! Вони так переживають через смерть бабусі, що самі не тямлять, що коять», – подумав Андрій, разом із сестрою та племінником повернувшись до гостей. Так-так, надто очевидно, що вони перехвилювалися. Причина саме в цьому.

Водночас десь в Андрієвій підсвідомості зародилася і поступово зміцніла… справжня досада на Спартака! Так, формально його неможливо було звинуватити ні в чому. Тим не менш, суто по-людськи він завинив і перед померлою бабусею, і перед невтішною тіткою, і перед розгубленими двоюрідними братами. А якщо завинив – мусив спокутувати провину. Тому щойно юнак переступив поріг їхньої квартири, поставив на підлогу коридора маленьку чорну валізу і був розцілований щасливою Агатою, як батько заявив таким категоричним тоном, на який лише був здатен:

– Ну от що. Завтра субота, у мами моєї, а твоєї бабусі Гапки, дев’ять днів. Вдома у тітки Ліди будуть нові поминки, то дивись мені – поїдеш з нами як миленький! Мама Гатя наготувала поминальних наїдків, то допоможеш їй везти сумки. Бо минулого разу справжнє стидобище було, коли їй допомагав не дорослий син-здоровань, а співробітниці. І ще хотів нагадати, щоб ти подбав про подарунки з-за кордону як не для тітки Ліди й дядька Касима, то хоча б для Руслана з Робертом.

– Але ж, тату! Завтра моя Евка вперше їде з сестрою на Кавказ, і я хотів…

– Чого ти там собі хотів, про те я нічого не знаю і знати не хочу. Я собі лише одне мислю: розумний в гори не піде, а твоя Евка не просто сама в гору преться, а з сестричкою… з цією своєю… Як там її?..

– З Касею.

– З Касею цією, так. Мабуть, від свого тата-циркача понабиралися дурні.

– Він у них музикант, на тромбоні грає й на арені не виступає.

– Ну, тоді не від батька понабиралися дурні, а невідомо від кого з циркачів! Жінка має вдома сидіти й дітей ростити, а не по горах лазити.

– Але ж!..

– Отож ніяких більше «але»! Якщо хочеш з Евкою попрощатися, то встанеш раненько, змотаєшся до них у гості – а потім щоб назад! І з нами на поминки. Все.

– Але ж, тату!..

– Й не обговорюється. А тепер скажи, що ти Русланові з Робертом подарувати збираєшся?

– Ну-у-у, я не знаю… – Спартак почухав потилицю, знизав плечима і мовив: – Я подарунки тільки вам з мамою привіз. Тобі справжнього пльзеньського праздрою пляшку, мамі Гаті – косинку…

– Ну, от і добре! Праздрой я Касиму відвезу, а мама віддарується косинкою перед тіткою Лідою.

– Але ж це вам… – спробував заперечити юнак, проте Агата поквапилася підтримати чоловіка:

– Безперечно, тато має рацію! Про тебе рідня й без того думає погано, отож мусимо їм щось подарувати – бо негарно виходить. А ми без дарунків твоїх обійдемося, ти не переймайся, синку.

– А братам своїм що подаруєш? – повторив Андрій.

– Хіба те, що для себе купив…

– І що ж це?

– Пляшку «Бехерівки» з Карлових Вар.

– Що це таке?

– Чеський лікер. Точніше, трав’яна настоянка.

– Міцна?

– Ще б пак! Тридцять вісім градусів – майже як горілка.

– І це все, що ти привіз?

– Привіз також невеличку чарчинку із бравим солдатом Швейком. Я її придбав у тому самому трактирі «U Kalicha»[58], який описав сам Ярослав Гашек у своєму романі.

– Не годиться, – зітхнув Андрій. – Руслан лише в десятий клас переходить, Роберт – у восьмий. Не можна школярам таке підносити.

– Я знаю, – мовив Спартак, навіть оком не моргнувши. Це негайно розлютило Андрія, й він гримнув на сина:

– Ви тільки гляньте на цей олімпійський спокій! Усе прорахував заздалегідь, як завжди! Негідник! Бога із себе вдаєш, так?!

– Ну-у-у, чому це одразу Бога…

– Та я тебе наскрізь бачу!..

– Заспокойся, Андрійчику!.. Андрієчку!.. – кинулась на шию чоловікові Агата, заходилася його голубити і водночас спитала через плече сина: – А ти б краще замість того, щоб дратувати нашого татуся, подумав би ще, що міг би подарувати двоюрідним братам.

– Ну-у-у, якщо подумати добре… Хіба що кубик Рубіка.

– О-о-о, бачиш! Згадав, як захотів. Кубик Рубіка – це добре, це якраз підходяща для школярів головоломка.

– Але ж я сам хотів його поскладати, – спробував заперечити Спартак, – тому вже відкрив упаковку.

– Нічого, нічого! Як відкрив, так і закриєш. У крайньому разі скажемо, що ти перевіряв, чи добре у того кубика крутяться секції. Нічого!..

– Але ж я хотів для себе…

– Вистачить з тебе й «Бехерівки» з чаркою, – твердо мовив Андрій і додав: – Ти ж не хочеш, щоб усі вважали тебе жадібним егоїстом? Чи все ж таки хочеш… А нумо давай, зізнавайся?..

– Не хочу, звісно, – зітхнув юнак. – От тільки тітка Ліда і дядько Касим теж за кордон їздять. Вони ж обидва спортсмени: тітка Ліда – спортивна суддя, дядько Касим – тренер. Вони б теж могли Руслану і Роберту кубики Рубіка звідти привезти. Кожному свій, а не один на двох – бо у мене один.