Марія Ряполова - Бурецвіт, Марія Ряполова

— Ні. Це ж спортивний магазин. Тут усе для спортсменів.

— Ну то й що? Покажіть мені хоч одного спортсмена, який обходився би без туалетного паперу!

Продавець скривив губи і похитав головою.

— Далі по вулиці є крамничка. Спитайте там.

Ми знову вискочили надвір.

— Фотографуєш?

— Так. Роблю чорно-біле фото.

— Ага. Чорно-біле…

Ми зайшли до наступного магазину.

— У вас туалетний папір є?

— Звісно, є, — посміхнулася продавщиця.

— Без Ладаяри? — уточнив Мереж.

— Як це? — не зрозуміла вона.

— Папір без Ладаяри?

— У нас нічого не буває без Ладаяри, — сказала продавальниця, підозріло оглядаючи нас.

— Ясно.

Ми попрямували до виходу.

— Хочеш подивитися? — спитав мій учень.

— Що?

— Знімки.

— Так.

— Шановні, здається, у мене є те, що вам треба, — зашипів хтось поруч.

Ми обернулися. Біля нас звідкілясь взявся вбраний у сіре тип.

— Здається, ви питали про папір без Ладаяри? — тихо сказав він, нервово озираючись.

— Так, туалетний папір, — поправив Мереж.

— Ви знайдете його в моїй комірчині. Ходімо.

Ми вийшли за сірим типом.

— Це недалеко.

Він повів нас вузькими провулками, аж доки ми не дісталися брудної кособокої хати. Чоловік відчинив двері, і ми увійшли до темного приміщення.

— Нічого не бачу, — прошепотіла я.

— Хвилинку.

Він зачинив за нами двері, а лише потім увімкнув світло.

— Скільки вам рулонів? — діловито поцікавився хазяїн, знімаючи сірого плаща.

— Два-три, — сказав Мереж. — Це, мабуть, нелегально?

— Авжеж, нелегально, дивні ви люди. Де ж тут візьметься легальний туалетний папір без її пики?

Він відгорнув килим з підлоги, відкрив люк і сходами спустився у нетрі підвалу.

— Допомогти? — спитала я.

— Ні, — долинуло знизу.

Чоловік виставив на підлогу біля люка картонну коробку та за кілька секунд вибрався сам.

— Дивіться: серветки, паперові носовички, туалетний папір, жіночі гігієнічні прокладки… і все це без Ладаяри! — розповідав господар, розкриваючи коробку.

— Непогано, — прокоментував Мереж, взявши до рук рулончик. — А це що, ціна? Чи не забагато як для туалетного паперу?

— Я ризикую своєю шкурою, хлопче, провозячи це сюди, — вагомо прошепотів чоловік.

— Не торгуйся, Мереже, — сказала я, дістаючи гроші. — І ще за сумку з вас.

— За сумку?

— Ну, ви ж не в руках це понесете.

За десять хвилин ми постукали у двері нашого готельного номера. Відчинив Бурецвіт. Мереж тримав у правій руці стару спортивну сумку.

— Можеш нас привітати, — сказала я. — Ми щойно нелегально придбали туалетний папір.

— Якщо ти хотіла мене здивувати, то тепер це зробити важко.

— Ходімо в кав’ярню навпроти, — запропонував мій учень, зажбурнувши сумку всередину. — Поїмо перед наступним завданням.

5

Ми втрьох сиділи у кав’ярні, я гортала дитячий журнал, куплений моїм учнем, великим шанувальником преси.

— Бурецвіте, ось тобі ще загадка. Дитяча. У ставку плавало сім качок. Три з них пірнули. Скільки качок залишилось у ставку?

— Три, — сказав шукач, відсуваючи спорожнілу тарілку.

— Чого це?

— Бо вони вже ніколи не виринули, — пояснив Мереж.

— Хлопці, здається, вами оволодівають песимістичні настрої… ми повинні бути бадьоріші!

— Цей Медлий, до якого ми збираємося, він наче того… — промимрив Бурецвіт.

— Того? — перепитала я.

— Хворий на всю голову, — сказав Мереж. — Я теж чув про нього.

— Він відає долі, — повідомила я.

— Он як? — шукач підвів брову.

— Так.

Я відклала журнал і відпила своє какао.

— То він ніби оракул? У нього професія така? — поцікавився мій учень.

— Так.

— Не хотів би я таким займатися…

— Мереже, а чим би ти хотів займатися? Взагалі, в житті? — раптом спитала я.

— Не знаю…

Зазвичай, коли люди відповідають на таке запитання «не знаю», це означає, що вони добре знають, але не хочуть говорити.

Втім, у цьому випадку це дуже скидалося на правду.

Раптом на наш стіл впала тінь. Ми підвели голови.

— І як вам не соромно було купувати контрабандний туалетний папір? — похитав головою Моротемн.

Шукач став повільно підводитися.

— О, не турбуйтеся, — зупинив його жестом чародій. — Я взяв стілець від сусіднього столика. І він справді впхав стільця межи мною та Мережем і всівся на нього, ніби так і треба. Бурецвіт обпік його гнівним поглядом.

Мене аж пересмикнуло. Мереж трохи зблід.

— Що ви тут робите? — спитав шукач.

— Вирішив скласти вам компанію, — відгукнувся він, присуваючись ближче до столу.

— Ви не повинні так робити, — зауважила я.

— Знаєте, що справді непокоїть мене, Лірино? Хто ж тепер годуватиме вас обідами?

— Ну… — розгубилася я, бо