Роман Миколайович Коваль - Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль

— Нині проходить хвиля чергової брехливої амністії, — сказав він, витягнув із кишені більшовицьку відозву і почав читати.

Комісари зверталися до українського населення із закликом не повставати проти більшовиків — «рускіх братьєв», з якими під час війни 1914–1918 років їли кашу з «общєва катєлка»… Закінчивши читати, Хмара розідрав відозву, кинув під ноги і потоптав. Усі мовчали. «Віруючих у ті відозви серед повстанців тепер не було…»[329]

5 грудня Хмара повернувся в район Матвіївки та Мотриного монастиря, де знову помірявся силою з ворогом. «Бачив я його в бою, — згадував Пилипа Хмару Іван Кузьмович Сидоренко (1892 р. н.) з с. Гутниці. — Наступали красні на ліс… Цепом ішли, значить. А Пилип із своїм отрядом — у засідці. А тоді як вискочать! Пилип найперший. Та шаблею раз! Раз! Праворуч, ліворуч!.. Багато порубав тоді лічно. Ух і сміливий же був. А рука!..»[330] Хмара рубав двома руками; таким чином в урочищі Голий Яр зарубав дванадцять червоноармійців.

Гасло у нього було: «Бий білих, поки не покрасніють, бий красних, поки не побіліють». Не мирився він і зі Свиридом Коцуром…

З односельчан чи не найбільше допомагали Хмарі архітектор зимових схронів Оліян (Юліан) Дядюра та Мартин Мочар, який воював разом зі своїми синами — Іваном, Кирилом, Михайлом, Марком.[331] А найближчим другом вважався Григорій Коцур, разом з яким Пилип Хмара повернувся з Першої світової. Начальником кавалерії Чорноліського полку був Оліян Дубина (згідно з іншими джерелами, кіннотою командував безпосередньо отаман).

Збереглися й імена деяких козаків Чорноліського полку, а саме: Прохор Деркач, Петро Токовенко-молодший із Мельників, Руденко (всі заарештовані, Петру Токовенку перед смертю відрізали вуха, ніс, викололи очі), сотник Димитрещенко, Олександр Опанасович Сіденко та Юрій Миколайович Сіденко, Феодосій Бойко, Іван Загинайко, Семен Мостивий (Мостовий?), Юхим Хвилинський, Іван Лушпай із с. Верещаки, Варвара Тараненко, силач Крюк, цвітнянські селяни Пелагея Боркова, Коваленко, Іван Магиленко, Данило Москаленко, Антон та Марко Павловські, Федір Ровинський, Григорій Семиволос, Дмитро Сербенко, Іван Торчинський, Микола і Тихін Хлівицькі, Антон Цапенко, Прохор Шкура.

Двоюрідний племінник отамана Тимофій Мефодійович Хмара стверджував, що з рідні Пилипа в козаки ніхто не пішов, мовляв, боялися, що червоні попалять хати. Напевно, це помилкове твердження, бо пов’язане з родинним страхом. Із покоління в покоління рідні, щоб врятувати своє життя, змушені були відмежовуватися від Пилипа та своєї участі в повстаннях проти совєтської влади. А ось погляд більшовиків. В інформаційному повідомленні начальника штабу військ Кременчуцької губернії за лютий 1921 року можна прочитати: «Хмара — селянин-куркуль (?! — Ред.), залишивши дім, змусив під загрозою смерті допомагати йому в бандитизмі двох братів, котрі вбиті як розвідники». «Хведота дуже мучили перед смертю», — розповідала зі слів матері Євдокія Пасічник.[332]

Зрозуміло, що отаман братам смертю не погрожував, селян не грабував — як брехали більшовики. Місцеве населення було ріднею, друзями чи сусідами. До того ж Пилип із дитинства мав загострене почуття справедливості. Він навіть думки не міг допустити про грабунок близьких людей. Єдине, що забирав, — так це реквізоване у продзагонівців зерно та інше продовольство. Не розносити ж по хатах, питаючи, чиє це.

А от про червоних хто міг сказати добре слово? Попалили вони чимало осель і у Цвітній. Куток Хмарівка, наприклад, горів двічі. А хата Хмари вціліла, бо була непоказна — розвалюха в кущах терну, або, як казали односельчани, «лачуга в тернику».

Сестра Марія, коли Пилип навідувався з лісу, засуджувала його, бо її багатодітна родина потерпала від більшовиків. Марія ганила Пилипа за те, що «вв’язався не в те діло». Брат одного разу не витримав несправедливих докорів і в гніві «ледь не відсік їй шаблею голову».[333]

Зиму 1920–1921 року Хмара, Максим Терещенко, Микола Шуліка і брати Сіденки провели в Цвітній. Козаки ж зимували у землянках у лісі неподалік села. Маючи вільний час, Терещенко і Шуліка «навчали Хмару грамоті, письму і математиці, бо він був чоловік майже неписьменний. Для того, щоб міг підписувати накази по полку. Неписьменність ставила штаб і самого отамана в незручне становище».[334]

1920 року з військової арени України зійшли поляки, французи, росіяни-білогвардійці, англійці, греки, серби… На українській землі залишились лише більшовики: росіяни та євреї. Проти них й продовжували боротьбу гайдамаки ХХ століття.

У перших днях березня Хмара передав, щоб козаки від Гутницької переходили до Цвітної, щоб обрати делегатів на з’їзд у Холодний Яр. Приїхав і загін отамана Загороднього. «Не цей з’їзд із Чути потрапили Сіденко Макар, Хмара Пилип, Гришко Нестор; із Суботова — Терещенко Максим (ці від офіцерства і штабу), — писав сексот, — а я та ще чоловік із Цвітної (прізвище його забув) пішли теж вивчати Холодний Яр і бути присутніми на з’їзді».[335]

Всього на з’їзд прибуло близько тридцяти делегатів — отаманів, старшин і козаків. На ньому ухвалили «організувати всіх людей в один загін і негайно вирушити в рейд для терору».[336]

Для цього треба було роздобути коней. Довідавшись, що у Матвіївці стоїть кавалерійська частина червоних, негайно вирушили через Верещаки у Любомирку, сусіднє до Матвіївки село. Трошки підночувалши, а на світанку, сховавшись у тумані, пішки увійшли до Матвіївки. Поки червоноармійці додивлялися сни, хмарівці взялися сідлати коней і виводити їх на вулицю. Дуже пізно вартовий помітив тихих незнайомців. Його постріли