Олександр Ашотович Насібов - Безумці, Олександр Ашотович Насібов

Абст посміхається. Хвилин десять тому він так само посміхався в кімнаті Рішер.

— Добре, — каже він, бере у Глюка автомат і віялом дає чергу над головами бранців.

Гуркіт, гул. Їдка імла застилає майданчик. Коли вона розвіюється, четверо полонених стоять. А лейтенант сидить.

Йому років двадцять п'ять. У нього повні губи, короткий горбоватий ніс, рожеві смугляві щоки. Він усім тілом прихилився до каменю. Голову закинув назад, очі дивляться вгору — великі, темні, з вологими блакитними білками.

Абст підсовує до нього розніжку, сідає.

Він погано знає мову, якою намагається розмовляти, насилу підбирає слова, робить тривалі зупинки між ними. Це співуча мова — з характерним «ч» і розкотистим «р».

Лейтенант байдужий. Та ось він посміхається. Трохи підіймає долоню.

— Ви калічите мою мову, — каже він по-німецьки. — Розмовляйте своєю.

— Прекрасно. — Абст облизує губу. — Прекрасно, лейтенанте. Щасливий, що ви володієте німецькою. Отож, назвіть своє ім'я.

— Ви його знаєте.

— А все ж таки?

— Лейтенант Джорджо Пелла.

— Ну от, зовсім інша справа. — Абст задоволений. — Тепер я почув це на власні вуха. Хто міг подумати, що доля надішле мені такого гостя!

— Ви раді?.. — Лейтенант звертається до решти полонених. — Гляньте, друзі, як вони врочисто приймають гостей. Нас навіть обдарували браслетами. Чи це не знак справжньої німецької гостинності!

— Скоро може й пожерти принесуть, — озивається полонений з сережкою у вусі. — Я німців знаю — такі славні хлопці!

— Правильно, сержант Гарріта!.. — Пелла повертається до Абста. — Отже, тут раді нам?

— Ще б пак, лейтенант. Роздобути такого фахівця! Адже ми з вами люди однієї професії. Та порівняно з Джорджо Пелла я — нікчема, можете мені повірити!

— Навіщо я вам потрібен? — запитує італієць. Тон німця примушує його насторожитись.

— О! — Абст значуще стуляє губи. — Ви тут добре попрацюєте.

— Я не працюватиму на німців.

— Будете, лейтенанте. Але я хочу, щоб це було добровільно. Вас вигідніше мати за спільника. Дайте-но, я зніму з вас браслети.

— Спершу скиньте наручники з моїх товаришів.

— Та…

— Я буду останній!

— Як хочете. — Абст морщиться. — А я гадав: у наш вік донкіхоти перевелися навіть в Італії.

— І нагодуйте їх, — веде далі Пелла. — Останнім часом нам не давали їсти. Напевно, щоб ми стали лагідніші.

— Що, вас не годували?

— Уявіть собі, ні!

Абст обурений, гнівно хитає головою. Вальтер і Глюк зацікавлено дивляться на нього.

— Крім того, я повинен запитати… — Лейтенант оглядає купол грота. — Що це за катакомби? Нас три тижні везли на підводному човні. Потім човен ліг на грунт. Ми заснули. І ось ми тут. Де ми? Чому нас привезли сюди? Чого вам треба?

— Невдовзі довідаєтеся. А спершу кілька запитань. Ви були на російському фронті?

— Так.

— Де саме?

— Україна. Район на схід од міста Львова. Там усе й трапилося.

— Що саме?

— Вам невідомо про трагічні події, що сталися там наприкінці липня?

— Цього року?

— Гаразд, — нервово мовить Пелла, — гаразд, я розповім усе! Почну з того, що місяць тому росіяни добре дали по зубах вашому фюрерові й нашому дуче. Я маю на увазі м'ясорубку, яку влаштували росіяни поблизу Курська. Ви знаєте, скільки вони намололи німецького м'яса, та й не лише німецького? Ага, не знаєте! Тоді послухайте. Московське радіо сповістило: тільки за перші чотири дні боїв ворог втратив убитими понад сорок тисяч чоловік.

— Ви вірите цій брехні?

Лейтенант Пелла випростовується, підіймає скуті руки, повільно хитає головою.

— Синьйоре, — суворо каже він, — синьйоре, обережніше! Я був там, і я не сліпий. — Офіцер показує на товаришів. — Ми всі були там і готові заприсягтися, що росіяни аж ніяк не перебільшують. Втрати німецьких та італійських військ жахливі…

— Припустімо, — каже Абст. — Припустімо, ну і що ж далі?

— А далі те, що англійці та американці висадилися в Сіцілії. Чи ви й про це не знаєте?

— Знаю.

— І ось італійці тікають, німці — за ними: їхні основні сили не там, вони далеко на сході! Скрізь паніка, безладдя. Настає фінал. У Римі квапливо збирається Велика рада… Коротше, як тільки запахло димом у власному домі італійців, «мудрому вождю нації» Бенітто Муссоліні дали штовхана, а потім запроторили його до в'язниці. Народ сказав своє слово. Це й наше слово, синьйоре… Та я відхилився. Адже вас цікавить, що сталося в районі Львова?

— Сперту я хочу знати, як ви там опинилися. Чому попали в піхоту? Адже раніше ви служили у флоті?

— Є речі, які стосуються тільки нас.

— Хвилинку, синьйоре лейтенант! — Сержант з сережкою у вусі підводиться з каменя. — Я не розумію, чому б і не сказати про це. Ми, хвала святій діві Марії, нічого не вкрали!

— Ви маєте рацію, Бруно Гарріта!.. — Офіцер обертається до Абста. — Ми, всі п'ятеро, не захотіли топити кораблі ворогів дуче. Тоді нас списали на берег. Спочатку посадили в тюрму, а потім передумали й відіслали на російський фронт, до «любих і вірних німецьких союзників», спокутувати провину. От і все.

— Зрозуміло, — киває Абст. — А звідки у вас така ненависть до німців?

— О, ви й це помітили? — Пелла гірко посміхнувся. — Зараз я повернуся до подій під Львовом, і ви