Маріанна Маліна - Фіолетові діти

авто. Я обертаюся — за мною повільно їде машина Ігоря. А він сам стирчить із вікна і тримає в руці мобільника.

— Привіт, Дариночко! — сяє він зі свого розіграшу. — Ну, як я приколовся? Сідай, підвезу! Сто років тебе не бачив…

«Гаразд, підвозь, усе одно не відчепишся», — думаю я і сідаю в машину. У салоні кислуватий запах тютюну, змішаний із дорогими парфумами, що їх так полюбляє Ігор.

Ігор посміхається і балагурить, як завжди, але я помічаю в ньому якийсь надрив, що просочується крізь награну веселість. В очах утома. Він навіть схуд трохи.

— Як життя молоде? Як справи? — каже Ігор і однією рукою, полишивши руль, витягує цигарку, приклеює її до рота та підпалює.

— Ти палиш? Ти ж наче кинув був.

— Палю… — затягується Ігор. — Працюю багато, а робота нервова…

Я помічаю біля коробки передач цілу упаковку ліків, на них написано ****оклобемід. У мене по спині пробігає холодок.

— Що це в тебе тут валяється? — запитую в Ігоря.

— Та, це маман просила передати в «Новий час» до Мирослави, — байдуже каже він і перекидає коробку на заднє сидіння. — Ну, як життя, Дариночко?

— Та дякую, нормально…

— Ну, що це таке? Нормально… — передражнює мене Ігор. — Треба казати — вері гуд! Може, сходимо кудись разом? Зараз ми закінчуємо одну важливу роботу, і я йду у відпустку. Замахало мене воно все…

У нього дзвонить телефон.

— Вибач, Дариночко, — кидає він мені та бере слухавку. — Так, так. Зрозуміло. Так. Звичайно буду.

Він кладе мобільника до кишені і бурмоче під ніс:

— Звичайно буду… — потім згадує про мене: — Ну що, Дариночко! На чому ми скінчили? Знайдеш для мене час?

— Ага, — невиразно згоджуюся я й кажу: — Ми вже приїхали. Зупини тут. Дякую. Бай-бай!

У школі я одразу йду до комп’ютерного класу і залізаю в Інтернет.

Про ****оклобемід було небагато інформації, але і того, що я знайшла, мені виявилося достатньо. Якщо відкинути всі наукові терміни, виходило, що цей препарат мав легку наркотичну дію і використовувався не тільки для зниження агресивності і заспокоєння психіки, а ще й для зниження опору при сторонньому впливові. Коротше, це були легкі наркотики для пригнічення волі. А побічним ефектом значився потяг до суїциду. Тому раніше препарат використовувався тільки в дуже особливих випадках, а наразі в країнах ЄС він був, взагалі, офіційно забороненим…

Я йду коридором до себе і відчуваю, як тривога набирає різких мерехтливих обрисів. Передчуття біди тінню крадеться за мною…

— Дарино! Дарино Миколаївно! — біля мого кабінету мене наздоганяє захеканий Кирило.

— Що сталося?

— Збирайтеся хутчіше… Там Майя… Та хутчіш… Потім усе розповім.

На вулиці ми ловимо таксі. Кирило називає адресу.

— Майя, — повертається до мене, покусує верхню губу, — Майя щось надумала, ми повинні її зупинити. Ось у мене записка.

Він простягає мені аркуш із блокнота, на якому з одного боку чорною гелієвою ручкою написано:

Бачу зграю вороння, І немає вороття З тої чорної безодні, Де чатує небуття…

А з другого:

Життя не має ніякого сенсу. Ти хотів, щоб усі думали, що звідтіля падають люди. Нарешті це насправді здійсниться. Хочеш побачити виставу? Прощальна вистава на даху.

У скронях у мене починає гупати:

Гуп, гуп, гуп.

Я намагаюся себе опанувати і запитую:

— Що це означає? — хоча чудово розумію, що це має означати.

— Вона вважає, що буде… ефектно… Кинутися з висотки.

Кирило замовкає і мовчки декілька разів стискає кулака. Потім бере в мене записку і продовжує:

— Мені це Славко передав уранці. Він сказав, що вона туди поїхала, за цією адресою.

— А може, це й справді вистава?

— Безперечно вистава. Та вона не вміє левітувати… я знаю. Раптом вона це зробить…

Я думаю — як?! Чому вона, адепт того прекрасного світу, який відкриває їй стільки можливостей і в який мені так важко потрапити, чому вона обирає смерть? Чому вона не хоче жити? Хіба тільки таблетки в цьому винні? Я шукаю очі Кирила і питаю:

— Навіщо вона це робить? Що з нею?

— Розумієте, вона завжди в боротьбі. Бореться зі всім світом… Але ніколи не перемагає. А це нестерпно. І вона стала боятися… життя. Воно для неї занадто складне. Бо не підкоряється її волі, а вона вважає, що повинно…

Вона боїться життя…

А я боюся смерті…

Таксі зупиняється на світлофорі. Я відчуваю, як збігають дорогоцінні хвилини.

Вони зникають разом з ударами пульсу, що гупає в моїх в скронях:

Гуп… гуп… гуп…

Ще трохи — і може бути запізно.

Машина повільно рушає з місця. Набирає швидкість. Та мені все одно здається, що таксі ледь повзе. Я благально дивлюся на Кирила і питаю:

— А чого