Маріанна Маліна - Фіолетові діти

— Любить вона розігрувати ефектні сцени, — несхвально хитає головою Кирило, — знову, мабуть, посварилися…

Я запитую:

— А як Арсеній робить, що його ніхто не впізнає?

— Це називається — «включити «фанаря», — шмигає носом Кирило. — «Фанарь» тут вживається в значенні «неправдиве», «несправжнє». Назва не зовсім точна, та так уже історично склалося. Насправді, коли «включаєш «фанаря», людина бачить у твоїй зовнішності те, що хоче побачити, залежно від того, який у неї смак. Тобто — бачить свій ідеал. Піддаються на цю ілюзію переважно люди протилежної статі. Але Арсеній дійшов у цьому до такої віртуозності, що його навіюванню піддаються всі без винятку. Мабуть, скоро і фотокамери почне дурити. Я теж так можу, але ненадовго…

— А чому його ніхто не може впіймати?

— Ну, цього «фанаря» можна розіграти і для цілої ситуації. Люди запам’ятають тільки те, що треба. Зараз, наприклад, що зламався банкомат. Більше нічого вони пам’ятати не будуть. Ні червоної машини, ні Майї, ні Арсенія в їхній пам’яті не лишиться…

— Тому він і їздить так зухвало на червоній машині?

— Ги… — гигоче Кирило, — у Арсенія, як і в Майї, пристрасть до спецефектів. У цьому вони схожі. Погодьтеся, воно ж кльово — розсікати на такій машині і бути невловимим…

Ми йдемо далі і підходимо вже близько до розсипаного скла й людей, що ще метушаться з грошима.

Кирило зупиняється і каже:

— Тут я недавно дечому цікавому навчився. Хочете, я вам покажу, як можна бачити? Не очима? — і очі в нього світяться — йому, мабуть, дуже хочеться похвалитися. Так, думаю, і в тебе теж… є любов до спецефектів.

— Покажи, — відповідаю. Він тягне мене до автобусної зупинки: там можна сісти. Ми всідаємося на лавочку.

Лавочка висока, і я сиджу, теліпаючи ногами в повітрі. Мені раптом здається, що я зробилася зовсім малою і мені років п’ять, не більше… Й у всьому, що навкруги, є щось чарівне…

Нічне темне небо.

Яскраві вогні реклами.

Ми на зупинці.

Розбите скло, що світиться, як діаманти, під ногами.

І гроші, що їх не встигли впіймати люди, летять, підхоплені вітром…

Місто набуло нового, магічного змісту, все стало нетривким, мінливим, казковим і прекрасним. Може відбутися будь-що… І від цієї думки робиться весело, як на каруселі: трохи лячно, та від щастя перехоплює подих.

— Беріть мене за руку, — каже мені Кирило. Я простягаю йому долоню. І відчуваю його теплу руку на своїй.

— У вас холодні руки… Ви не змерзли? — стискає мої пальці.

— Ні…— хитаю головою.

— Можна побачити будь-яке явище. Ну, що ви хочете бачити?

Мій погляд ковзнув по рекламі, що була навпроти і закликала боротися з корупцією.

— Корупція, о’кей, — усміхається Кирило. — Ха… Буде вам корупція. Заплющуйте очі.

Я заплющую. І бачу все місто. Ні, це навіть не тривимірне зображення — це щось інше! Більше. Мій внутрішній погляд охоплює все одразу, а мій розум все це одразу розуміє. Я бачу маленькі жовтенькі цяточки, що юрмляться над школами, інститутами, Радою, Кабміном й іншими установами. Мені стає смішно…

— А це по всій країні,— каже Кирило.

Я тепер бачу, як то кажуть, всі неозорі простори рідної неньки Вкраїни…

— А це у світі…

Це дивне і захопливе видовище — весь світ одразу! Я бачу, як перетікають гроші. Це ріки і струмочки, що течуть дивовижною павутинкою, з’єднуючи весь світ. Я думаю, що, мабуть, не найкраще у світі явище я захотіла побачити…

— Гаразд, — стискає мені руку Кирило. — Дивіться — тепер інформація, дуже гарне явище…

Я бачу різнокольорові цяточки, що на шаленій швидкості швендяють по планеті, складаючись у різноманітні геометричні фігури, що виникають та знову стрімко розпадаються. Бачу жваві струмки, ріки, затори. Дійсно гарно…

— А чому вони різнокольорові? І чому такі швидкі? — питаю.

— Бо інформація різна. Вона постійно змінюється. А за кольором її можна відокремлювати. Так, якщо вміти бачити, з інформацією після певного тренування — нема проблем… Беріть, що заманеться.

— А можна побачити, скільки «фіолетових» у всьому світі?

— Звичайно!

Я бачу — фіолетові іскри танцюють по всій земній кулі. Утворюючи візерунки по містах і селах. І ніжні фіолетово-білі, і лілові, і бузкові, і яскраві, і ледь помітні… Їх було так багато! Так неймовірно багато!

Кому ж спало на думку, що їх можна так просто підкорити?

Ще не розпустилися і навіть не набухли бруньки, ще не гріло теплом сонце, але вже щось невловиме вітер приніс із далеких південних країн, з далекого таємничого вирію, щось, що віщувало швидкі зміни. Повітря було насичене потенційною наснагою, яка огортала спляче насіння під землею, пестила віти дерев, доторкалася до кущів та іншої кволої міської рослинності. І ця сила, що дзвеніла в атмосфері, відчувалася всюди.

Я обожнюю цей час. Запах весни… Я йду на роботу і глибоко дихаю. Та раптом відчуваю нез’ясовану напругу. Щось розливається в повітрі, невидиме, невиразне, тривожне. Воно ще не має свідомих рис. Тільки натяки, що змішалися з весняним вітром…

Щось стрімко наближається… і це не тільки весна.

Я намагаюся розшифрувати свій нез’ясований неспокій. І нічого мені не йде до думки. Зненацька дзвонить мобілка. Я ледь здригаюсь і притуляю її до вуха.

— Привіт! — голосом Ігоря вітається слухавка. — Ти чого така ляклива?

Потім чую, як за спиною сигналить