Рафаелло Джованьолі - Спартак

він вже був поблизу табору гладіаторів.

Коли серед самотніх гірських скель пролунав сигнал тривоги й луна повторила його в недоступних печерах, гладіатори поспішно вишикувалися в бойовому порядку. Тим часом трибун Сервіліан першим кинувся вперед, і його лютий бойовий клич повторили тисяча двісті легіонерів. Цей крик незабаром перейшов у лиховісне ревіння, подібне до ревіння бурхливого моря. Та ледь Сервіліан і передні ряди когорти наблизилися до насипу, як п'ятдесят гладіаторів, що стояли за нею, обрушили на римлян град каменів.

— Уперед!.. Уперед в ім'я Юпітера Статора! Сміливіше! Сміливіше! — вигукував відважний трибун. — Ще мить і ми увірвемося в табір цих грабіжників і всіх порубаємо на шматки!

Град каменів дедалі густішав, але римляни, незважаючи на забиття й поранення, продовжували бігти до валу, а досягнувши його, пустили у хід свою зброю й заходилися щосили метати дротики в тих гладіаторів, які не були захищені насипом.

Сутичка перетворювались на запеклий кровопролитний бій.

Спартак стежив за всім, що відбувалося з вершини скелі, на якій стояло в бойовому порядку його військо. З проникливістю, гідною Ганнібала чи Александра Македонського, він одразу помітив, до якої серйозної помилки призвели римського начальника юнацька необачність і зухвала самовпевненість. Солдати Сервіліана змушені були боротися на вузькій стежці.

Там їхній фронт не міг бути ширше ніж десять чоловіків у ряду. Внаслідок цього глибока й щільна колона римлян опинилася під градом каменів, якими їх обсипали гладіатори, і кожен камінь знаходив свою ціль. Спартак зрозумів помилку супротивника й скористався нею. Він виставив своїх воїнів уперед і, розташувавши їх у два ряди на всю ширину наказав безупинно й щосили метати у ворога камені.

— Не мине й чверті години, — вигукнув Спартак, — як римляни дадуть дьору, а потім ми мечами довершимо свою справу!

Усе так і сталося. Незважаючи на те, що хоробрий трибун Сервіліан і багато сміливих легіонерів досягли насипу й, вражаючи списами гладіаторів, намагалися проникнути на вал, їм чинили потужний опір. Легіонери, що бігли у хвості колони, навіть не мали змоги скористатися списами й мечами, а тим часом град каменів посилювався з кожною хвилиною. Камені проломлювали шоломи й панцири, потрапляли у голови, валили з ніг. Незабаром колона нападників здригнулася, подалася назад і утворився суцільний безлад. Марно Сервіліан, надриваючи й без того захриплий голос, жадав од своїх солдатів неможливого, — щоб вони витримували страшний ураган каменів. Почалася тиснява, легіонери перекидали й топтали один одного, рятуючись утечею. Тоді гладіатори вискочили за насип і кинулися переслідувати римлян. Легіонери були розбиті наголову.

Короткий бій, що зненацька закінчився цілковитою поразкою римлян, вирізнявся однією особливістю: понад дві тисячі його учасників — втікачі й переслідувачі, не могли боротися.

Нарешті Сервіліан зупинився біля ошатної вілли. Він скликав своїх солдатів, продовжуючи чинити гладіаторам завзятий опір. Та лише деякі з легіонерів відгукнулися на його заклик і спробували відкинути ворога. Центуріонові Гаю Елпідію Солонію вдалося зібрати п'ятдесят легіонерів, і цей загін, запекло відбиваючись, призупинив переслідування. Подекуди якийсь оптіон або декан, що колись перемагали тевтонів і кимврів у легіонах Марія, греків і Мітрідата під керівництвом Сулли, намагалися зібрати купку хоробрих, усе ще сподіваючись, що фортуна стане на їх бік. Але усі їхні зусилля були марними. Легіонери, охоплені панікою, розбіглися хто куди, кожен думав тільки про власний порятунок.

Спартак з маніпулом гладіаторів тіснив Сервіліана й сотню його хоробрих. Сутичка була жорстокою й кровопролитною. Сервіліан загинув од руки Спартака. Кількість гладіаторів, що оточили загін, зростала щохвилини. Незабаром полягли всі римляни. А в цей час Еномай, розкроївши ударом меча череп відважному центуріонові Солонію, переслідував уцілілих його легіонерів.

Обидві когорти римлян зазнали поразки: загинуло понад чотириста легіонерів, більше трьох сотень поранено. Полонених обеззброїли й за наказом Спартака відпустили на волю. Переможці втратили тридцять солдатів і мали близько п'ятдесяти поранених.

Пополудні гладіатори повернулись на Везувій у свій табір, прихопивши відібрані у ворога шоломи й панцири, списи, стріли й мечі.

Тепер вони могли забезпечити своїх товаришів потрібною зброєю. Кількість прихильників Спартака тим часом невпинно зростала.

РОЗДІЛ 12
ПРО ТЕ, ЯК ЗАВДЯКИ СВОЇЙ СПРИТНОСТІ СПАРТАК ЗБІЛЬШИВ КІЛЬКІСТЬ ПРИХИЛЬНИКІВ ІЗ ШЕСТИСОТ ДО ДЕСЯТИ ТИСЯЧ

Щойно звістка про поразку когорт Сервіліана облетіла сусідні міста, у Кампаньї стривожилися. Усіх приголомшили подробиці розгрому легіонерів. Префекти міст відправляли одного по одному гінців до Меттія Лібеона, префекта усієї провінції, вимагали вжити негайних заходів для усунення небезпеки. Переляканий Меттій у свою чергу посилав гінців у римський сенат, благаючи його якнайшвидше дати підкріплення. Та у Римі, вочевидь, бунт гладіаторів не сприйняли з належною серйозністю. Лише Сергій Катиліна і Юлій Цезар розуміли небезпеку повстання рабів. Їм було відоме його коріння, його розмах, вони знали найхоробрішого вождя гладіаторів. Крім них, ніхто не думав про когорти, розгромлені гладіаторами. Уцілілі солдати розповідали подробиці бою і звинувачували у всьому самовпевненого й неосвіченого трибуна Сервіліана, якого встигли глузливо прозвати «маленьким Варроном». З іншого боку, Рим у цей час змушений був вести війни з серйознішими і небезпечнішими ворогами: проти його панування повстала майже вся Іспанія на чолі з безстрашним Серторієм. Хоробрість юного Помпея і тактика старого, досвідченого Метелла відступали перед його розумом і сміливістю. Одночасно проти римлян пішов і могутній Мітрідат. Він же розбив Марка Аврелія Котту, що був тогоріч консулом із Луцієм Ліцинієм Лукуллом.

Спартак намагався сформувати військо гладіаторів, дотримуючись принципів організації бойового строю і порядків римського війська. І коли після перемоги над Титом Сервіліаном він вступив у Помпею, то замовив значок для першого легіону гладіаторів. На ратищі, там, де в римлян був прикріплений орел, Спартак звелів прикріпити червону шапку — головний убір рабів, яких збиралися відпустити на волю. Під шапкою він наказав прибити невелике бронзове зображення кішки — волелюбної тварини. Крім того, за римським звичаєм, він призначив значки центуріям. До ратища були прикріплені дві з'єднані руки, теж із бронзи, а під ними — шапка із двома номерами — когорти й легіону. Спартак, хоча й зміг виступити лише з невеликим збройним загоном, анітрохи не сумнівався,