Віктор Семенович Близнюк - Женя і Синько

дуже виразно кивнув на той берег Дніпра, що означало: ми нікого не держимо, можеш видчалювати звідси, хоч зараз.

Домігшись уваги, Бен схилився над піщаною картою і далі розгортав свій план: найгеніальніше те, що недалеко від танка починається справжній ліс, гущина, і наче для них, для нальотчиків, спеціально постелена рівна грейдерна дорога. Отже, захоплюємо танк, блискавичний марш-кидок на Пущу-Водипю, кілька кругів лісом (з громом і гулом), а якщо погоня — кидаємо Т-34, драпаємо напролом до трамвайної лінії, а там спокійненько — по квартирах...

— Ну, як? По-моєму, план шикарний? — спитав Бен і ще раз оглянув мовчазне товариство.

Його слухали двоє — Зінчук і Панченко, а Вадька Кадуха вмостився осторонь, спиною до Бена, тим самим підкреслюючи, що на Бенозе пустодзвонство він хотів би начхати.

Кадуха обгорнувся піском, сидів напружено, спершись на лікті, шкіра клаптями облазила з його худющих сутулих плечей, і він неспокійно позирав на безлюдний берег, на кущі, звідки виглядала гострим верхом чудова, веселого оранжевого кольору палатка, рядом з якою, на шпагатині, сушилися Вадьчині штани. І хоч ляк’янівські орли вибрали собі глухувате місце за Києвом, в урочищі Наталка, і хоч був не вихідний, а будень, коли мало вештається народу, однак Вадька чогось тривожився, пильнував, не спускав очей з прибережної смуги, на яку раз у раз накочувалась дніпровська хвиля.

Бена, видно, шкребло, що Вадька не слухає його; «генерал» на животі підсунувся до Кадухи й заговорив гучніше, щоб той таки чув:

— Ми приїдемо туди рано, першим автобусом, у сім нуль-нуль, поки поблизу нікого нема. А там одна баба, сторожиха, вона спить у будці. Ми до танка, заводимо мотор...

Тут Вадька не витримав, повернув гостре, обсмалене сонцем обличчя й кинув на Бена погляд, яким дивиться твереза цивілізована людина на цвіркуна-фантазера, на пігмея мислі.

— Мотьор! Заведемо! — перекривив Кадуха Бена (і так зморщив синю, невмивану фізіономію, що вона стала схожа на шкурку печеної картоплі). — Трьоп зелений! Кому це треба! Щоб нас половили, як дурників? Будемо тут сидіти, поки є харч. А там подивимось — може, перебазуємось далі, в дебрі. Курорт — так курорт, на все літо! І ніяких завихреній, ясно?

Кадуха сплюнув по крутій траєкторії у воду і тим ніби поставив крапку: «Все! Влада молокососів закінчилась! Тут я беру командування в свої руки».

Всі четверо похмуро вмовкли, ушнипились носами в пісок. Відчувалося, що наростає розкол, що хтось, Бен чи Кадуха, має поступитися гонором, інакше...

— Ви недоумки! Ви просто тюхтії! — вже м’якше, з гіркою досадою в голосі забурмотів Бен. — Про що я кажу? Там одна баба, сторожиха. Поки доклигає вона в село, поки свисне когось, ми запросто махнемо кругів два на танку (тут же, біля траншей!) і — ходу. Це ж красота — на бойовій машині!

Родька Зінчук, неповороткий і ледачий до всього — бігати, купатись, думати (він день лежав би на піску та наминав би ковбасу, аби тільки хтось підсовував), — зараз, видно, таки поворушив якоюсь звивиною в голові (а спробуй поворушити, коли голова розпухла на сонці!) і, ліниво потягуючись, сказав, що воно, звичайно, непогано було б прокататися в танку.

— А бензин? — з тою ж злостивістю кинув Кадуха. — Бензин вам хто, мільтони піднесуть?

— Ха, налякав! — труснув патлами Бен. — В нашу епоху бензин — дрібничка. У папаші мого позичимо. Старий поїхав з матусею в Карпати, а ключ від гаража — на столі, дома. Так що каністра бензину в мене ось тут! — і тепер уже Бен поляскав себе по плавках.

Вадька, помітно було, завагався: перед його холодним прищуреним зором все яскравіше вимальовувався грізний Т-34, кругла суцільнолита башта з гарматою, шкіряне командирське крісло, яке призначалося, безумовно, для нього, для Вадьки Кадухи.

— Да! — нагадав Кадуха (з певністю людини, що має право вимагати від вас будь-чого — сигарет, грошей і точних відповідей). — А хто поведе танк? Може, теж твій папаша? Це ж тобі не інвалідська коляска, яку ти свиснув у діда-каліки.

Нагадування про інвалідську коляску було для Бена не дуже приємним. Та ще при хлопцях, при Кості й Родьці. Вони знали про цю трагікомічну історію. Щось наче попутало Бена: йшов до школи й раптом побачив коляску біля взуттєвої майстерні — дверцята відчинені, видно обчовганий долонями руль, і ключ стирчить там, де й треба. «Давай! З третьої швидкості!» — штовхнуло Бена в плечі. Кров ковбоя і кіногангстера обпекла йому все нутро, серце затрепетало, гаряче полум’я шугнуло в голову, і Бен уже не пригадує, як він плигнув у кабіну (а звести мотор синові власника «Волги» було раз плюнути). Мотор заревів, «консервна банка» зірвалася з місця і дивовижним стрибком вискочила на трасу, мало не під колеса автобусові, а далі... гвалт, крики, свистки, міліція і півторагодинне покаянне кліпання очима у кабінеті директора школи...

Проте і цю пілюлю з коляскою Бен проковтнув терпляче (заради ідеї стерпиш і не такі образи). А потім, відверто кажучи, «генерал» трохи побоювався Вадьки, його затятої внутрішньої сили й упертості.

— Все продумано! — гарячково вигукнув Бен (таки запобігаючи перед Вадькою). — Ось, братва!

З-під футболки він витяг ще одну книгу, грубішу, яскраво розмальовану. То був «Ілюстрований військово-технічний словник» на п’ятьох мовах — російській, англійській, французькій та іспанській. Бен розгорнув словника на сторінці, закладеній пачкою сигарет «Прима».

— От! Схема і опис танка! Тут усе в деталях, як на шпаргалці!

Зацікавлені схемою, чубаті орли схилилися над книгою, і незабаром їхні пальці забігали по всіх відділеннях Т-34 — по бойовому, де має сидіти командир екіпажу (Кадуха!), наводчик та зарядник, по відділенню управління, де шуруватиме механік-водій (Бен одразу і категорично заявив: це я!). Не вистачало лише обслуги для лобового курсового кулемета (вирішили: обійдемось і

своїми кадрами!). Спалахнула коротка дискусія, хто буде наводчиком, а хто зарядником, а проте ледачому Зінчуку виявилось все одно, ким бути, аби прокататися, і він попав у зарядники, на маленьке крісло в башті, де