Євген Серафимович Велтистов - Нові пригоди Електроніка

— З часом? — перепитала Елечка, і йому вчулася іронія в її словах. — Ти маєш на увазі який час — земний чи наш, електронний?

— І той, і інший.

Дівчинка притьмом зупинилася, тупнула ногою, і хлопчак трохи було не налетів на неї, зупинився за сантиметр. Елечкин кед придавив сандалю Елека, очі її дивилися в його очі.

— Скажи, хто я така?

Це було найскладніше для Електроніка питання. І поки він опрацьовував десятки визначень, добираючи найпідхожіше для місячної ночі й обережно вивільнюючи з-під гумового кеда свою ногу, Електронічка, здається, зрозуміла ситуацію.

— Скажи, я справді супер?

— Супер, — кивнув Елек. — Суперелектроничка.

«Супер» — було наймодніше слівце в таборі. Вигадали його хлопчаки. Тепер не існувало просто Сергія, Вітьки, Макара, Вовки. Всі без винятку супери. Супергусєв за обідом з’їдав дві порції суперпечені й, набравшись сили, забивав у футболі суперголи. Суперсмирнов вивчав у велику лупу супержуків, комарів, мурашок, коників. Суперпрофесор синтезував на комп’ютері в кімнаті відпочинку найновіші твори мистецтва. А Суперсироїжкін, якому доручено шефствувати над молодшим загоном, зовсім здитинів: грав з малюками в усі ігри, блазнював і сміявся без упину.

Дівчатка явно підсміювалися над «суперами», хоч і не подавали виду, та це першим уловив чуткий Сироїжкін. Он і Майка пройшла мимо, не повернувши голови. І Кукушкіна кирпу дере. Навіть ця миршава Світланка й та нічичирк, хоч і писала колись йому «твоя Світлана К.». «Ну, які ж ми супери, — сказав спересердя Сергій Електронікові. — Ми стандартні, навіть суперстандартні». — «Ми всі трохи втомилися, — відповів йому Електронік. — А от Елечка — супер…»

— Ні, я не супер, — сказала, тупнувши ногою, Електронічка. — Я звичайна нова машина. Вчусь, як ти й радив, у подруг. На старт, Елеку!

Вони знову побігли до місяця, що мерехтів удалині.

— Чого ти вчишся у них? — запитав на ходу Ел.

— У Зої Кукушкіної — допитливості…

— Сподіваюсь, не до пліток? — зіронізував Ел.

— Ні, не до пліток. Вона тепер інша…

— Цікаво, — посміхнувся Електронік, згадуючи, скільки тривожних хвилин завдала їм колись «допитливість» Кукушкіної.

— У Світлани — скромності й справедливості…

— Світланка — класна дівчинка, — погодився Ел.

— У Майї — правдивості й краси…

— Почув би тебе Сергій, — усміхнувся Ел, та Елечка його не зрозуміла.

— Навіть у Ніни, — вела далі Електронічка, — незважаючи на її вади, вчуся певною мірою гордості…

Електронік присвиснув: мовляв, чи варто чогось учитися в Ніни? Він не знав одного епізоду…

Ніна, як і раніше, наговорювала дівчаткам на Світлану. Смисл її застережень і натяків зводився до одного: не дружіть із Світланкою!.. Ніна — гарна, підтягнута, завжди охайно вдягнена — постійно спостерігала за Світланою і не могла зрозуміти, як така розпатлана тихоня стала душею команди. Звичайно, Ніна давно здогадалася, що Світланка — природжений лідер, але це було для неї загадкою.

І от якось Електронічка присіла на лаву, де в самотині нудилася Ніна.

«Уяви себе бабусею», — напрямки заявила Елечка.

«Я? Бабуся?» — Ніна аж підстрибнула на лаві.

«Так, ти — бабуся, — підтвердила спокійно електронна дівчинка. — І ти розповідаєш онукам про свою подругу Світлану, котра побувала на Марсі…»

«Світланка на Марсі?» — здивувалася Ніна.

«Так, Світлана Іванівна першою з жінок висадиться на Марсі, а ти згадуватимеш усе життя це літо…»

Ніна чмихнула й пішла. Зустрівшись із Світланкою, вона пробурмотіла щось на зразок «вибач» і відвернулася. Гордість не полишала Ніну, та вона намагалася пересилити себе. І Елечка дійшла висновку, що вона майже розв’язала задачу їхнього примирення.

— А в Бубликів? — запитав Електронік, перебираючи в думці команду суперників. — Чого ти вчишся у Бубликів?

— Захопленого ставлення до тебе, — спокійно відповіла Електронічка.

Електронік від несподіванки ледь не спіткнувся.

— Чого-чого? — запитав він майже сердито. Елечка глянула йому в обличчя, очі її лишалися серйозними.

— Бублики в тобі душі не чують, як вони кажуть, — пояснила Електронічка. — Вони дуже раді, що знайшли одна одну.

«Знову ці чудні вислови, — подумав Ел. — «Душі не чують». Він і досі одержував листи від дівчаток з найрізноманітнішими «признаннями». Дівчатка! Що й казати — химерні істоти, що завгодно напишуть! А якщо розібратися, всі вони шукають ідеального героя.

Елек згадав деяких своїх кореспонденток.

Світлана в залі Виборзького палацу культури виконує концерт Чайковського…

Оксана у Свердловську пише вірші…

Марина в Нижньовартовську гуляє з малюками на вулиці…

Ніна з Челпок-Ати кличе його провести канікули на Іссик-Кулі…

Наталка й Оленка з білоруського села займаються плаванням, волейболом, їздою на мотоциклі, лазінням на дерева…

Дженні з болгарського міста Пловдива у шкільному зоопарку спостерігає за ведмедиками, рисенятами, вужами, різними птахами…

Бланка з олівцем та альбомом бродить по Празі, робить замальовки старого міста.

У Нагасакі хлопчик Ітіро й дівчинка Маріко грають у японський бадмінтон — «хане-цукі», підкидаючи дерев’яними паличками кульку з пташиними пір’їнами — «хаго», і запрошують Електроніка взяти участь в їхньому шкільному турнірі…

Весь світ ніби складався із самих дівчаток і хлопчаків. І це було прекрасно. Адже ніхто не міг краще за них придумати найнезвичайніше в житті.

Ще багатьох друзів пригадав би Електронік, якби не почув дивного запитання.

— Скажи, а що таке кохання?

Тепер настала Елова черга раптово зупинитися. Він уважно оглянув супутницю.

— Ну, ти й даєш! — І кинувся назад до табору.

— Стривай! — Елечка