Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

і поклав у бляшанку, що стояла на землі. Не гаючи часу, він закинув сідла на плечі й разом із Томеком відійшов від селища. Незабаром вони знов опинилися в степу.

Після сніданку мандрівка видалася трохи легшою. Від нічної зливи земля розм’якла, спалена сонцем трава буквально на очах стала зеленіти. Боцман Новицький раз по раз зупинявся й уважно дивився на пройдений шлях. Йому здавалося, що на певній відстані за ним йде кілька чорних постатей. Він наддав ходи, з тривогою думаючи про ніч, що наближалась.

Пополудні вони зробили привал на невеликому пагорбі, звідки зручніше було спостерігати за довкіллям. Боцман мав чудовий зір, отож він швидко побачив серед високої трави кілька зачаєних людей. Не бажаючи хвилювати хлопця, він досі не сказав йому про те, що за ними йдуть назирці тубільці. Тепер він вирішив, що необхідно підготувати Томе- ка до можливої небезпеки.

— Слухай-но, братику, лихо його знає, що воно таке, але мені здається, що кілька тубільців ідуть за нами назирці, — сказав він.

— Ви в цьому впевнені? — стурбувався Томек.

— Я бачу їх так само, як оце тебе. Я навмисне зупинився на цьому пагорбі, щоб розгледіти їх у степу.

— Що ми зробимо, якщо вони нападуть на нас?

— Удень нам ніщо не загрожує. У нас рушниці, і ми дамо собі раду. Але гірше буде вночі. Треба помізкувати, що нам зробити.

Томек відчув, як мурашки побігли в нього по спині. Він згадав розповіді Бентлі про напади тубільців на експедицію Стьорта й працівників служби телеграфу. Він одразу сказав про це боцманові.

— Це бабусині казочки, братику, — відповів той, намагаючись зберегти спокій. — Ми їм нічого поганого не зробили, й у них не може бути до нас претензій.

— Чому ж тоді їхня присутність непокоїть вас? — запитав Томек.

Щоб виграти час, боцман запалив люльку. Він зовсім не був упевнений у тому, що тубільці на них не нападуть. Боявся цього через Томека. Хлопець дивився на нього з тривогою.

— Знаєш, братику, краще завжди розраховувати на гірше, — нарешті пробурмотів він.

— Я теж так уважаю, але не можу зрозуміти, чого ви хочете? Спочатку ви сказали, що тубільці стежать за нами й треба подумати, що нам робити вночі, а потім стверджуєте, що вони на нас не нападуть.

— Річ у тому, братику, що я не знаю, чого вони від нас хочуть. Може, вони йдуть за нами лише з цікавості?

— Мені спала на думку чудова ідея! — жваво вигукнув Томек.

— Що саме?

— Треба вистрелити в повітря, щоб налякати їх.

— Добра порада варта золота, — похвалив Томека боцман.

Недовго думаючи, він зняв із плеча карабін і вистрілив. Чорні постаті вмить сховалися в траві.

— Давайте ще вистрелимо разом, — запропонував Томек.

Звук їхніх пострілів покотився широким степом; удалині, немов луна, почулися постріли у відповідь.

— Ви чуєте, боцмане? Може, це наші стріляють? Біжімо в тому напрямку! — вигукнув Томек.

— Зачекай, братику, зараз ми переконаємося в цьому, — швидко відповів боцман. — Дамо ще один залп!

Удалині знову розляглися постріли.

— Це наші! Це наші! — закричав зраділий Томек.

— Рятувальне коло за бортом! Вище голови, й у дорогу! Йдемо їм назустріч!

— Час від часу будемо стріляти, щоб показати нашим правильний напрямок! — додав Томек.

Вони забули про втому. Бадьорим кроком рушили на південь. Час від часу вони стріляли й слухали, як у відповідь дедалі ближче лунали постріли їхніх друзів. Незабаром вони побачили вершників, які мчали галопом. Один із них значно випередив усю групу й гнав, наче вітер.

— Що це за чудовий вершник так летить до нас? — здивовано запитав Томек.

— А хто ж іще, як не твій батько або Смуга? — відповів боцман.

Це був Смуга. Він на місці осадив укритого піною коня й, зіскочивши на землю, крикнув:

— Куди це вас занесло?

Боцман скинув сідла з плечей, сів на них і, нічого не кажучи, став набивати тютюном люльку. Томек, бачачи його зніяковіння, відповів:

— Ми хотіли влаштувати маленьке полювання на ему.

— О, тепер я все розумію, — весело почав Смуга. — З цією метою ви, мабуть, застосували давню мисливську хитрість північноамериканських індіанців.

— Про яку хитрість ви кажете? — невпевнено запитав Томек.

— Щоб непомітно підійти до бізонів, індіанці натягають на себе шкури тварин. А ви, як бачу, вирішили полювати на ему, прикинувшись кіньми. Очевидно, тому боцман Новицький носить сідла на плечах! Ну і як, удале було полювання?

— Буря перешкодила нам упіймати чотирьох ему, — сумно відповів Томек. — Шкода, що ми нічого не знали про цю індіанську хитрість! Боцман ніс сідла, тому що динго сполохали наших коней. Пан Новицький убив одного з них.

— Кого вбив, коня? — здивувався Смуга.

— Не коня, а динго, який біг за кіньми, — пояснив Томек. — Потім почалася злива, і ми мало не втопилися в яру.

У цей час під’їхала решта товаришів Смуги. Це були матроси з «Алігатора». Вони радо привітали Томека й боцмана. Коли вони спішилися, Смуга запитав хлопця:

— Що ж було далі?

— Ми йшли степом дуже голодні та втомлені. Дорогою набрели на селище тубільців, які дали нам попоїсти, але не дозволили відпочити в себе. Потім вони стежили за нами. Ми боялися їх і стали стріляти для перестраху. Тоді почули ваші постріли.

— Відзначились ви чудово, нічого не скажеш, — дорікнув їм Смуга. — Подивіться на себе в дзеркало! Ваш вигляд, напевно, здивував тубільців, тому вони йшли за вами, мабуть, із цікавості.

Невдахи-мисливці поглянули на себе в дзеркало, яке їм подав Смуга, і вибухнули сміхом. Вони були вимащені грязюкою, а обличчя боцмана, крім того, вкрив триденний заріст.

— А де Вільмовський? — невпевнено запитав боцман.

— Вільмовський і Бентлі шукають вас на сході, —