Пауло Коельо - Бріда

— Переді мною — моє життя, — сказала Бріда — Хочу прожити його, як усі люди. Хочу мати право помилятися. Хочу мати право бути егоїсткою. Я не хочу бути бездоганною, ви мене розумієте?

Наставник усміхнувся. Синій плащ з’явився на його руці.

— Не існує іншого способу наблизитися до людей, як стати одним із них.

Сцена навколо неї змінилася. Вона вже була не в пустелі, а в середовищі, схожому на воду, де плавали якісь дивні речі.

— Таким є життя, — сказав Наставник Вікки. — Воно не може відбуватися без помилок. Клітини точно відтворювали одна одну протягом мільйонів років, а потім одна помилилася. І в результаті виникла можливість щось змінити в цьому нескінченному повторенні.

Бріда, засліплена, дивилася на море. Вона не запитувала, як їй щастить дихати в такому середовищі. Вона могла чути тільки голос Наставника, й не могла пригадати нічого, крім подорожі, яка почалася з пшеничного поля.

— Саме помилка запустила світ у рух, — сказав Наставник Вікки. — Ніколи не бійся помилитися.

— Але ж Адам і Єва були вигнані з раю.

— Й одного дня вони повернуться. Уже знаючи про чудеса неба й чудеса світу. Бог знав, що робить, коли привернув увагу обох до дерева Добра й Зла.

Якби Він не знав, що вони з’їдять яблуко, то нічого їм не сказав би.

— Навіщо ж він сказав?

— Щоб запустити Всесвіт у рух.

Сцена змінилася, й тепер навколо неї знову була пустеля з великим каменем посередині. Був ранок, і рожеве світло стало розливатися над обрієм. Наставник Вікки підійшов до неї з плащем.

— Я висвячую тебе. Твій Дар — знаряддя Бога. Зроби все, щоб він став добрим знаряддям.

Вікка підняла обома руками сукню наймолодшої з трьох жінок. То була символічна пожертва кельтським жерцям, присутнім на церемонії — їхні астральні тіла літали над деревами. Потім обернулася до дівчини.

— Підведися.

Бріда підвелася. На її голому тілі танцювали тіні від вогнища. Одного дня це саме полум’я пожерло інше тіло. Але ті часи відійшли в минуле.

— Підійми руки.

Дівчина підняла руки. Вікка її вдягла.

— Я була гола, — сказала вона Наставникові Вікки, коли він накинув на неї плащ. — І мені не було соромно.

— Якби не існувало сорому, Бог не довідався б, що Адам та Єва з’їли яблуко.

Наставник Вікки дивився, як сходить сонце. Він здавався неуважним, але Бріда знала, що це не так.

— Ніколи не знай сорому, — провадив він. — Приймай те, що пропонує тобі життя, й намагайся пити з усіх чаш, які перед тобою стоять. Ти маєш спробувати всі вина — якісь по кілька крапель, а якісь — випити до дна.

— А як я зможу відчути різницю між ними?

— На їхній смак. Лише той спроможний визначити добре вино, хто спробував вина гіркого.

Вікка обкрутила Бріду й поставила її перед вогнищем, а сама перейшла до наступної з жінок, які мали бути висвячені. Вогонь перехоплював енергію її Дару, щоб він міг повніше виразити себе в ній. У цю мить Бріда мала спостерігати, як сходить сонце. Сонце, яке освітлюватиме решту її життя.

— Тепер тобі пора йти, — сказав Наставник Вікки, коли сонце викотилося з-за обрію.

— Я не боюся свого Дару, — відповіла Бріда. — Я знаю, куди йду, і знаю, що мені робити. Знаю, що хтось мені допоміг.

Я вже тут була раніше. Тут були люди, що танцювали, і таємний храм Традиції Місяця.

Наставник Вікки не сказав нічого. Обернувся до неї і зробив знак правою рукою.

— Тебе прийнято. Нехай твоя дорога буде дорогою Миру, у хвилини Миру. І дорогою Битви — у хвилини Битви. Ніколи не змішуй ці хвилини.

Обличчя Наставника Вікки стало розпливатися разом із пустелею та каменем. Залишилося тільки сонце, але сонце почало зливатися із власним небом. Незабаром небо потемніло, а сонце стало схоже на полум’я вогнища.

Бріда повернулася. Вона пам’ятала все: гомін, виляски долонь, танець, транс. Пам’ятала, як вона роздяглася перед усіма цими людьми, й відчула певну ніяковість. Але пам’ятала також про свою зустріч із Наставником Вікки. Спробувала подолати сором, страх і тривогу — тепер вони супроводжуватимуть її завжди й треба до них звикати.

Вікка попросила, щоб три Висвячені залишилися в центрі півкола, яке утворювали жінки. Відьми взялися за руки й замкнули круг.

Вони затягли мелодію, яку ніхто не наважився підтримати; звуки злітали з майже стиснутих губ, створюючи дивну вібрацію, яка ставала дедалі пронизливішою, аж поки перетворилася на зойк, схожий на крик божевільного птаха. У майбутньому вона теж навчиться створювати такі звуки. Навчиться ще багатьох речей і зрештою також стане Наставницею. І стане висвячувати у Традицію Місяця інших чоловіків та жінок.

Але все це буде у свій призначений час. А часу тепер, коли вона зустрілася зі своєю долею, багато, і хтось неодмінно їй допоможе. Вічність належить їй.

їй здалося, що всі люди навколо неї огорнуті якимись дивними кольорами, й вона трохи розгубилася, їй хотілося, щоб світ став таким самим, яким він був раніше.

Відьми перестали співати.

— Висвячення у Традицію Місяця завершено, — сказала Вікка. — Світ тепер перетворився для вас на поле, й ви повинні дбати, щоб урожай був багатим.

— У мене якесь дивне відчуття, — сказала одна з висвячених. — Наче все розпливається перед очима.

— Ви