Софія Парфанович - Люди і тварини

— Ого, вже з неї не буде пожитку! — говорив далі Михайло. — То надто страшні рани, щоб вона могла з них видужати. А вже найгірше без очей. Сліпій тварині немає життя на світі.

Люди радили Лесі, щоб віднесла кицю до ветеринара та просила, щоб її заспав. Але Леся доглядала кицю і піклувалася нею. Та безуспішно. Рани стали гноїти, її тільце потрясали дрижаки й палила гарячка. Киця відказувалась принимати харчі, навіть уже не пила води. Вже й Леся зневірилась у її видужанні.

Киця вийшла з своєї скриньки під сходами до магазину. Ніхто її не спинював. Найшлась на подвір’ї і йшла тяжко й поволі, тягнучи за собою ноги. Люди сходили їй з дороги. Прилягала під кущами й дихала тяжко. Повзала здовж мурів стайні та дісталася попід дроти, в поле.

Таборова киця покинула табір і людей.

Лесі, що її шукала, люди казали:

— Не шукайте. Певно згинула. Коли тварина чує смерть, покидає хату і йде в поле. Там десь згинула ваша киця.

Там у полі над річкою лежав трупик Руденької, що була прив’язалася до людей і допомагала їм в боротьбі проти гризунів.

Ніхто ніколи не віднайшов її трупика. І Леся ніколи вже не прийняла за свою ніякої киці. Жаль за Руденькою залишився у неї. Залишки харчів вона відносила котам, що сновигалися по подвір’ї. Може між ними були Руденької двоє молодих, що їх вивела, поки її зустріла жорстока смерть.

— А ти що тут робиш? — вигукнула я, побачивши на стіні, понад самим столом, невеличкого павука. — Досі ти не рухався. Але, мабуть ти чуєш і сприймаєш людську мову, бо тепер ти наче б прокинувся.

І справді: досі він сидів на стіні й не давав знаку життя. Аж як я вигукнула, він став швидко ворушити всіми своїми ногами. І хоч їх мав тільки вісім, коли вони попадали в рух, здавалося, що їх багато. Тоді він нагадував комаху, що її називаємо стоногою. Та він був тільки восьминогом.

Кольору він був яснобронзового. Напевно не був домашнім павуком, бо ті є сірі й з своїх закутків не вилазять вранці, — і ще й на стіну, понад столом. Вони сидять у своєму павутинні й там чатують на комах.

Мій співрозмовник був напевно городовим павуком, якого якого я принесла вчора з городу з хризантемами. Очевидно, він не визнавався в моєму житлі й не знав, що далі з собою діяти.

— Що ж ти собі думаєш, що я держатиму тебе в хаті? Щоб ти заліз до ліжка, або в черевик, чи до шухляди з білизною. Ні, ні! Нема дурних: викину тебе на двір і радь собі там сам.

Ба не штука: викину. Але як? Нізащо в світі я не взяла б його пальцями. Навіть не тому, що боюсь — на ділі такого малого павучка немає причини боятися — тільки тому, що я маю страх перед усіми комахами. Вправді павук не комаха (загляньте до своєї зоології то побачите, що так і є), але він такий як комахи й взагалі, живе сотворіння, що швидко рухається. А того руху я боюся. Ануж захочеться йому вистрибнути мені на голову, або, чого доброго, побігти по шиї та влізти за ковнір і пігнатися вниз по спині? Бррр!

— Гайда мені з хати!

Ткач повернувся до мене обличчям — бо як інакше ви назвете те місце, що з нього дивляться на вас двоє великих очей і де дві щетини позначують вхід до рота. Повернувся і замахав двома парами передніх ніг.

— Не хочеш? Але я хочу тебе позбутися! Як не як: хата моя.

Обоє ми стояли віч-на-віч і міркували. Я: чим його зловити, а ткач стояв в оборонній поставі й чекав.

Я взяла малі щипчики, такі, що ними виривають волоски, або витягають тріску, коли попалася під шкіру, і наблизила їх до павука. Побачивши струмент, він збентежився і став бігти по стіні. Я в погоню за ним, наближувала щипці й замикала й… замість павука ловила повітря.

— Знаєш в чому справа? Я боюсь пошкодити тебе. Якби я не числилась з твоїм здоров’ям і цілістю твоєї особи, я повинна б була тебе загалом убити, так, як роблять інші люди. Але вони загалом жорстокі й вбивають звірів непотрібно. З самої тої причини, що вони самі, люди, — дурні. Вони не знають звірів і всіх поголовно вважають за своїх ворогів. От хоч би комахи: вони й не думають, що комахи запилюють рослин і, що більшість з них, не родила б насінь, як би не комахи. І не думають, які важні ви, павуки, в господарстві природи. Хто ж, як не ви виловлює мух, блощиць і іншу погань? Тваринка ти пожиточна й я не бажаю тобі зла. Все таки у мене в хаті нічого тобі робити.

Ткач пристанув і насторожився. Коли ж я наблизила до нього знову щипці він гостро повернувся і взяв зовсім протилежний до попереднього напрям: до дверей.

— Ого! Добродій змінили тактику. Куди ж то ви?!

Павук побіг листовкою і вліз у щілину між дверима. Очевидно, і тут не почував себе як у дома, бо здержався. Тільки задня частина тулова й дві задних пари ніг були ще на зовні. То хіба до них я говорила таке:

— Знаєш, ті двері до комірчини. Я бачу, що ти не дурний звір. Раз, що там темно, а то вашому братові довподоби. А далі, там повно різних закамарків і є де сховатися. Тож — згода. Йди собі до комірки. Єдине до тебе прохання: не лізь на поличчку з моїми сухими харчами. Вправді макарони, каша,