Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

Всі собаки, й мій Пононка теж, ішли з в'юками, окрім одного, найменшого. Це було нікчемне, мале собача, і якщо й мало трохи вовчої крові, то, напевне, це була кров койота, степового вовчка. Життя цього песика аж ніяк не було встелене квітами. Чи тому, що він був малий, чи, може, з якихось інших причин — собаки не любили його, гризли і ганяли на кожному кроці. Ми, хлопці, часто захищали його, кидаючи в нападників камінням або гілками, але це мало допомагало. Бідолаха не мав навіть господаря, а через те не мав і ймення.

Один тільки друг був у нього — мій Пононка. Цей дужий, статечний пес, мабуть, почував до малюка якусь особливу прихильність, бо дозволяв термосити себе й шарпати, і коли вони були разом, Пононка завжди захищав його від нападників. Під час отого пам'ятного переходу в горах малюк через свою слабість не ніс ніякого вантажу і біг собі, як заманеться. Пононка, навпаки, тягнув здоровенний клумак, майже понад його силу. Та незважаючи на це, він простував спокійно й поважно, не роздивляючись кругом, як це робили інші, легковажні пси. Мені не раз спадало на думку, що якби Пононка був людиною, він напевне б став великим вождем. Пес мужньо виконував свій обов'язок, тільки спотикався дедалі частіше. Змерзлі лапи його почали кривавитись, на снігу лишалися червоні плями.

— Мамо, — почав благати я, — Пононка мучиться. Може б, зняти з нього в'юк?

— Не можна, Бізончику! Всі собаки повинні нести в'юки. Завтра-післязавтра ми вже будемо на місці…

Але стежка ставала дедалі тяжчою. Навколо здіймалися гори, могутні й дикі. Вони були горді й повні величі, але людина не помічає величі, коли страждає.

Тим часом малий песик біг собі на волі і плутався у нас, хлопців, під ногами. Раптом він зупинився так несподівано, що я мало не перечепився через нього. Він понюхав червоні сліди на снігу, жалібно загавкав і щодуху помчав навпростець до Пононки. Те, що трапилося далі, зворушило мене майже до сліз.

Малюк зрозумів, що його дужий друг тягне з останньої сили, і підскочив до нього, щоб допомогти Пононці нести тягар. Він притулився маленьким тільцем до боку Пононки і так ішов, підпираючи його. Одна з наших жінок підійшла і штурханом відігнала песика. Він почекав, поки вона піде, і знову притулився до Пононки. Жінка повернулася з палицею в руці, але песик затявся і нізащо не хотів тікати. Він дивився вгору зляканими, круглими оченятами і, притулившись до свого друга, чекав, коли його вдарять.

— Не бий його! — вигукнув я. — Він допомагає Пононці.

Жінка придивилась і, здивована, погладила обох собак:

— І справді допомагає…

Тоді я заявив усім, що в мене дві собаки. Маленьку собачку я назвав Серце. Так мені порадив Сильний Голос.

Після семиденного важкого переходу через засніжені гори ми опинилися нарешті в привітніших місцях. Тут було менше снігу і не так холодно. Гірські хребти і кручі стали менш похмурими, долини більшими. Густа рослинність — головним чином ялина — покривала схили; навіть там, де був голий камінь, вгору дерлася карликова сосна. Але найголовніше — ми зустріли тут безліч всякого звіра. Шусвапи не обдурили нас.

Високо на схилах, на скелястих кручах мешкали гірські кози, але за ними було дуже важко полювати. Трохи нижче — там, де вже розстилалися зелені поляни, — паслися стада диких баранів з великими рогами. Деякі долини, особливо лісисті куточки їх, рясніли оленями, лосями і вапіті, а по інших долинах серед скель бродили величезні сірі ведмеді-грізлі. Там же водилися рисі і пуми. Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що ці місця були раєм для мисливців.

У цьому безлюдному краю ми розташувалися грунтовно і вирішили перезимувати, хоча до справжньої зими залишалося ще багато часу. До наших послуг було скільки завгодно свіжого м'яса, а в озерах і струмках удосталь водилася риба. Не раз вдавалося нам убити і ведмедя. Наші жінки почали накопичувати нові запаси шкірок. Зазвичай ми жили декілька днів в якій-небудь багатій звіром долині; мисливці розходилися на всі боки, часто забрідаючи дуже далеко, а жінки залишалися в таборі, де у них завжди була робота: вони сушили і виробляли шкірки. Розполохавши дичину в одному місці, ми згортали вігвами і переходили в іншу долину.

Хлопчиська теж не втрачали часу дарма. Поблизу табору завжди зустрічалися ховрахи і гофри — щось на зразок гірських земляних білок. Зрозуміло, ми старанно полювали на цих маленьких звіряток. Незграбного ховраха можна було іноді навіть наздогнати і упіймати, зате моторні гофри завжди були напоготові. Перш ніж вилізти з норки, гофри обережно висовували голівки, гострозоро озиралися і тільки потім вискакували на поверхню. Ми оголосили їм війну і ловили їх за допомогою петлі з тонкого ремінця, яку терпляче тримали над норкою, і той, хто був повправно, устигав затягнути петлю на звірятку.

Цим способом я якось упіймав молодого гофра. Мені шкода було вбивати звірятка, і я приніс його у вігвам. Через декілька днів звірятко стало зовсім ручним і навіть не хотіло йти від нас, а з обома моїми собаками дуже швидко подружився і тримався з ними на рівній нозі.

Цей перший вдалий досвід приручення дикого звірятка справив на мене незабутнє враження. В мені, малому дикунові, який досі намагався вбити кожне слабше створіння, наче народилася нова людина, розумніша й краща. Здається мені, що кожен з нас мусить зазнати такого зламу, тільки одні переживають його раніше, інші пізніше, а може, є й такі, які зовсім обходяться без нього.

В ці дні, повні хвилювань, я і ще кілька хлопців, мали одну небезпечну пригоду, яка вразила нас до глибини серця, і, згадуючи про той час, я завжди згадую про неї.