Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

— І ви отак спокійно ставитесь до цієї кривди?

— Ми, сіукси-сйокетук ще не мали з ними справ. Але хто може ручитися, що завтра ці страшні люди не прийдуть сюди, щоб усіх нас перестріляти?

— А хіба ж ви не можете їх випередити й знищити це вороже кубло? — гостро запитав Крокуюча Душа.

— Вже не можемо. Їх надто багато.

— Ах, виходить, не тільки у воїнів у преріях зм'якшилися серця? Гори теж не захищають від цього? — ущипливо питався наш вождь.

— Шкода про це й говорити.

Всі присутні замовкли, охоплені сумними думками… Як швидко скорочувався наш світ — прекрасний світ індійських володінь.

Лише коли жінки принесли страви, настрій трохи покращав. Асінібойни намагалися бути чемними й розважати своїх гостей.

— Го-го, — обізвався один з них, — ми, індійці з гір, не раз наганяли страху племенам у преріях, але ми зовсім не такі мудрі і завбачливі, як вони. Коли ми ступали на стежку війни, наша хода нагадувала кроки легковажної людини. Ось так! — І він став наслідувати незграбні рухи ведмедя та хистку ходу качки.

— А ви, чорноногі, — казав він далі, — посуваєтесь швидко, як вовки, і спритно, як лисиці. Ви помічаєте все навколо, а самих вас не видко.

Він показав, як спритно ходять чорноногі, зовсім інакше, ніж вони, асінібойни. Знявся загальний сміх, і веселий настрій вже не залишав нас.

Ми перебули тут ніч, а наступного дня вождь асінібойнів докладно пояснив нам, вздовж яких рік та якими перевалами нам треба йти, щоб дійти до бажаних земель. Посуватись треба було на захід, трохи збочивши на північ.

Уже наступного дня після того, як ми залишили табір асінібойнів, наша група увійшла у високі гори, голі схили й вершини яких стрімко здіймалися в небо. Я був у таких горах уперше, і мене дивувало все. Сніг тут лежав не тільки на вершинах, але й на деяких перевалах, і наші коні не раз угрузали по черево. Було дуже холодно. Лише коли ми перейшли гірські ланцюги й дісталися до плоскогір'я, повітря стало зовсім інакше. Нас знову оточило тепле і сухе літо. Скрізь росла висока трава, отож коням було що їсти. Це нас дуже тішило.

Одного вечора, перебрівши через ріку, ми зустріли групу індійців, яких досі ніколи не бачили. Чоловіки чорноногих були високого зросту, а ті ледве сягали їм до плечей, мали великі голови й дуже короткі ноги. Вони не носили на голові пір'я, а свої намети-тіпі будували з сухої трави. Шкіра у них була світліша, ніж у нас.

Зустрівши нас, незнайомці не виявили ворожості, всупереч звичаям інших індійців, а навпаки — дивилися дуже приязно. Їхні діти не тікали від нас, а сміливо підбігали і щось весело щебетали. Наш вождь не зміг порозумітися з цим племенем навіть на мигах. Вони покликали якогось кульгавого чоловіка, і той почав з нами говорити. Цей каліка походив з племені кутене, а решта індійців належала до нечисленного племені шусвапів.

Кутене частенько воювали з чорноногими, отож каліка відразу впізнав нас з оздоби на мокасинах, які кожне плем'я прикрашало по-своєму. Помітив він також і наші зачіски. Ми зачісували волосся назад, а на скронях заплітали дві коси. Цим ми відрізнялися від асінібойнів та сіуксів, які робили посеред голови проділ, точнісінько як наші жінки.

— З вашого волосся та мокасинів, — заявив кутене, — бачу, що ви не асінібойни. Якби ви належали до цього племені, ваше перебування в таборі шусвапів було б неможливе. Шусвапи ворогують з асінібойнами.

— А що ти сам робиш серед них?

— Живу тут. Одна з їхніх жінок — моя дружина… Навіщо ви прибули до нашої країни?

Коли Крокуюча Душа пояснив йому, що ми хочемо полювати в горах восени та взимку, кутене, поговоривши з вождем шусвапів, мовив:

— Вождь шусвапів заявляє вам, що він — спільник кутене. Обидва племені спільно володіють землею, яка тягнеться звідси на південь, на таку відстань, яку людина може пробігти за п'ятнадцять днів. Просимо, щоб ви не полювали в наших володіннях. Скажіть мені, яких звірів ви шукаєте, і ми покажемо вам інші місця, де ви знайдете їх досхочу.

Ми не хотіли з ними заводитись, отож охоче послухалися їхніх порад. Шусвапи показали нам дорогу до північних територій, де ми мали знайти силу-силенну всякої дичини. Через те, що у нас не було належного взуття, вони порадили нам придбати круглі лижви, щоб ходити по снігу: на півночі, казали вони, зараз лежить сніг, незабаром ним укриються й долини, а без таких лижв ми не рушимо й з місця.

Взамін за кілька коней, ми одержали від шусвапів усі лижви, які вони мали в таборі.

Відпочивши один день, ми рушили в північному напрямі до невідомих нам долин, які так вихваляли шусвапи. На третій день скінчилося тепле плоскогір'я, і довелося знову пробиратися перевалами через ланцюги високих гір, а тут не тільки було холодно, а ще й багато снігу. Як добре, що ми придбали у шусвапів такі необхідні тут лижви! На привалах матері посміхом майстрували лижви й для нас, дітей.

Важкий перехід через гори тривав сім днів. З коней довелося скинути частину в'юків і перекласти їх на спини собак. Це були дужі пси, перемажмо з вовчою кров'ю в жилах, і вони вільно могли нести такий тягар. Але навіть вони через три-чотири дні стали кульгати. Твердий сніг і мерзле груддя калічили їм лапи. Жінки пошили із шкіри щось схоже на мокасини; собаки в них виглядали, наче боксери н рукавицях. Це