Сергій Ухачевський - Карпатський капкан

— Це правда, народ там був різний… від анархістів до троцькістів. Але, знаєш, в Іспанії між собою ми якось знаходили спільну мову. Це пани чубляться, а в хлопів голови тріщать… А Марі? Що про неї скажеш?

— Я вжо табє казав: вочкі бєгаюць. Лісіния такія… Я скажу табє так, іменна тоє, што цябє цікавіць: бабьонка — сам густ. А на цябє яна глядзєла, вочкі стралялі. Пазірала, вєдаєш, як глядзяць наши дзєці на торт у вітринє кандитарскі пані Марисі.

Крижень, задоволений почутим, сказав:

— Шкода, що вона скоро їде. Згадав би я молодість.

— І знов ти пра сваю маладосць! Вось я сябє адчуваю маладим, таму мянє жанчини і любяць, а ти толькі і стогнеш, што стари, «бив би маладим, бив би маладим»… Я скажу табє так: ти проста ляніви, як стари кацяра.

— Я не можу, як ти… Мені потрібні емоції, почуття… пристрасть.

— Толькі нє пачинай мнє зараз расказваць пра сваю Моді. Шодня памятаєш…

Крижень сповільнив крок і раптом, замикаючись у собі:

— Досить лірики, старий… Завтра щоб у мене на аудієнції був Гачок!

— Всєнєпрємєннєйше гаспадзін Гачок прибудзє на авдиєнцию да гєра обєрста Крижня, — блазнював Трохимович. — У якім часу? Ага! Якамога ранєй, з мясцовимі певнямі. Всєнєпрємєннєйше!

— Шалапут ти старий… — розсміявся Крижень. — Якби почули про наш жаргон Наконечний із Сербіним, вже б доповідна лежала на столі Вороніна, як ми один одного тут називаємо, — глянув на годинник. — Але давай піддамо швидкості, бо на сон нам з тобою залишилося… дві години.

І вони пришвидшили ходу. Їхні кроки по бруківці гулкою луною вдарялися об стіни будинків сонного містечка.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 17 вересня,

гуртожиток «Робочої і селянської молоді імені крейсера «Аврора»,

2:22 за московським часом.

У кімнаті гуртожитку було незатишно й примітивно, як у бараку: голі стіни, два залізних пружинних ліжка та стіл, що ледь тримався купи й готовий був ось-ось розвалитися. Мабуть, тому графин і дві склянки стояли на підвіконні. Лейтенантам тут виділили найкращу кімнату — з туалетом і умивальником.

Наконечний, похитуючись, стелився спати. Сербін щось розмішав у склянці, випив, розмішав другу склянку й подав колезі.

Наконечний, випивши, скривився й заявив:

— Ще один такий день, і від цієї горілки я вріжу дуба, і ніякий нашатир з м’ятою не допоможе… Я вже виливав, коли міг, під стіл… Та однаково важко.

— Я сам не дурний випити, але так, як вони годні… Ні, не втну. І не п’яніють, падлюки!

— Зате ми почули від них багато цікавого — справді, антирадянщина… Як їм ще вірить товариш Абакумов? Тут суцільний троцькізм на виду, я б так сказав, — п’яно вирішив Наконечний.

— Дурний ти. У нас більша частина країни якщо не думає, як вони, то щось близьке до цього. Хоча… А як ти гадаєш, може, вони про щось змовляються? Шепочуться з цим Ернесто. Ти ж не все почув…

— Може й так. Трохимович… Навіть не знаю, що про нього думати. Простацький дядько. Який з нього шпигун? Крижень — той-таки так, може. Злий він. Але дітей любить…

— Маскується… Добре, що ти починаєш це розуміти. Ось що, давай спати, бо день завтра важкий. Але запам’ятай: це шпигунське гніздо МИ мусимо знищити. Тоді — по медалі на груди. Мені це обіцяли там, — тикнув пальцем угору.

— Ні, Бога немає, хоча Трохимович каже, що є… Навіть товариш Сталін… — і, повалившись на ліжко, засопів.

— Який ще Бог?.. — Сербін миттєво протверезів, з насмішкою глянув на Юрка й сказав, звертаючись до нього: — Дурень ти, я твій бог, товаришу лейтенант… І навряд чи вже станеш старшим лейтенантом.

Західна Україна, місто Калин.