Юрій Володимирович Покальчук - Паморочливий запах джунглів

по-друге – виховання, по-третє – чого вчепився до старого – нехай сам скаже, що він думає. – Тепер Богдан виступав резонером.

– Він цікавий тому, що він за юних років пройшов стільки, що вам і не снилось, і його досвід на двадцять років, як у іншого на сорок, – це перше! А друге – є таке поняття – спорідненість душ. От зустрічаєш людину і мало не з першого погляду вона тобі рідна! І все! І рідніша за інших, за справжніх рідних!

– То що, він тобі рідніший за нас? – мало не визвірився Богдан.

– Не ревнуй, дурню! Дядько від нас нікуди не дінеться, а цей його хлопець десь там у Москві чи в Пітері. – Любко відзначив це філософськи.

Я думав про того юнака і не міг їм пояснити, що я хочу від нього. Я, власне, і сам фактично цього не знав. Я знав лиш, що мушу його напевне побачити, і за кілька хвилин все буде зрозуміло – між нами стояла якась темна загадка, і я не міг її розв'язати, і вони тим більше.

Шкода, що моя донька Оксана не могла поїхати з нами – знову подалася зі своїми «пластунами» в Карпати. Вона, певне, могла би допомогти більше ніж хлопці. Але так сталося.

Проблема була в тому, що я й сам його давно не бачив і наші зустрічі й розмови з ним завжди мали трохи дивний, щонайменш незвичний характер.

Я так і не насмілився їм усе достеменно розповісти.

Справа в тім, що цей хлопець від певного часу появлявся у мене вдома. Переважно це ставалося, коли я був сам і не очікував нікого з можливих гостей. Тоді ми могли з цим хлопцем розмовляти годинами, і було про що.

Він був мені страшенно близький, майже цілком зрозумілий, але інколи просто вмить ставав незмірно далекий, і тоді я згадував Любка і Богдана, і почував, що племінники мені за нього значно ближчі.

Цей хлопець багатьма своїми сентенціями і категоричними твердженнями не раз просто дратував мене. Він був наївно прямий і трохи старомодний у своїй абсолютній однолінійності.

І це відштовхувало.

Бракувало гнучкості і бажання поступитися, хай би трішки, своєю позицією заради діалогу.

Але ми завжди не встигали з ним договорити. Доходили до якоїсь важливої, найважливішої теми, аж тут щось перебивало нашу розмову і він зникав.

Я, власне, й хотів, аби хлопці допомогли мені його розговорити остаточно і змусити сказати мені те найголовніше, що він повинен був сказати, але не хотів. Вагався, але не казав.

Я навіть було хотів порвати з ним цей дурний зв'язок. Але це виявилось неможливим.

Він образився і довго не появлявся, і одного разу якось мені дуже забракло його.

І тоді він появився, і ми знову говорили.

Я спитав, а де його можна побачити насправді в реальному вигляді. І він сказав, що часто буває в Москві, але більше в Пітері. І що, коли я туди прищу, то там при зустрічі ми й добалакаємось.

Я не був у Росії, здається, дванадцять років.

Отож це й була, власне, потаємна, а згодом вже й не дуже, мета моєї подорожі.

Як от пояснити двом звичайним українським студентам, моїм родичам і друзям, що я їду до Москви, а потім до Пітера шукати якогось там хлопця, їхнього ровесника, який мені ввижається в снах і видіннях і який живе в Москві і Пітері, хоч сам українець, і що саме в нього є ключі від якоїсь таємниці. І хлопці ніби перейнялися моєю ідеєю.

От тільки де шукати того сучого сина, що морочить тобі голову?

– Ти хоч якісь знаки маєш? Якісь напрямки, символи, вказівники? – Любко завжди ставив питання чітко і прямо.

Знаки не знаки – але напрямок наших пошуків деякий був.

Ми поїхали в гуртожиток Літературного інституту на вулиці Руставелі. Здається мій хлопець мав якесь відношення до літератури. В гуртожитку Літінституту, де мій герой нібито колись вчився, сказали, що він давно виїхав і тут не прописаний. Але був такий, був, всі його пам'ятають, чорнявий, такий суворий спортсмен – «айрон мен», як його назвали іноземні студенти. Далі з'ясувалось, що той хлопець з України вчився на заочному відділенні і що він часом появляється й тепер, але зараз його немає – літо!

По тому ми поїхали на Ленінський проспект, 125 і в якійсь квартирі питали про цього хлопця і нам сказали, що був такий, приїжджав до родички, але вона померла кілька років тому, квартиру продали і він тепер тут не появляється.

Я чимдалі більше почував себе в дурнях, але потреба знайти його поставала в мені щораз сильнішою з кожним разом, коли наші пошуки виявлялись безрезультатними.

Мені було дуже ніяково перед хлопцями, я навіть запропонував їм не ходити зі мною за дурними адресами, а гуляти собі просто без мене, і дуже боявся, що вони погодяться.

Але вони різко запротестували, і ми блукали далі Москвою, ходили по книжкових і музичних крамницях – купували книжки і диски, сиділи в різних кав'ярнях. Так минуло кілька днів і ми вирішили їхати в Пітер.

Я купив не три, а чотири квитки, і в цьому був великий сенс, бо ми були самі в купе. Але я вже знав, що мене чекає або сон або видіння – четвертий