Юрій Володимирович Покальчук - Паморочливий запах джунглів

– обоє вже студенти. Вони часто бували в мене, і ми з ними врешті стали друзями, якщо можна назвати дружбою сорокарічного чоловіка з двома юнаками. Але, власне, чому ні.

Хлопці з дитинства росли майже разом, жили неподалік один від одного, і головне, що я теж мешкав у цьому районі, і отак вони змалечку повадились до мене ходити, і їхня поява завжди тішила мене, і чимраз більше, і одного разу виявилось, що з ними є про що говорити всерйоз, і мені стало цікаво і на душі трохи легше, і так тягнулося вже кілька останніх років.

Я ролучився з черговою дружиною, і переді мною поставали час від часу різного роду проблеми стосовно сенсу свого життя далі, свого минулого і свого, невідомо якого, майбутнього.

Я ніби доволі знаний, як музикант, та з часом мені і всім вже стало очевидним, що ані Моцарта, ані Паганіні з мене не буде, а також не буде Кейта Джаретта та інших. Я писав музику, грав у різних оркестрах, і велося мені зовсім нібито й непогано. Але чогось бракувало.

Якось я нагадав собі одного хлопця, який жив певний час у Москві, а також і в Петербурзі. Він мав десь років стільки, скільки Любко чи Богдан. Це був їхній ровесник.

І мені страшно захотілося його з ними познайомити. І, власне, це й було головною, таємною метою моєї подорожі в Москву і Пітер, а книжкова ярмарка була лиш приводом, хоч і реальним.

Я дуже люблю літературу і гадаю, що непогано її знаю, навіть почав було щось писати, але не дописав і відклав на потім. Багато що, відкладене на потім, лежить роками, пріє, і ми про це подеколи згадуємо з ностальгією за страченими можливостями, бо час минув, а треба було раніше, і так далі тралі-валі.

Баговиння інтелігентських рефлексій нескінченне і таке ж нудне, як російські телесеріали про бідних дєвушок. Сумно, романтично і все – срака-мотика!

Я почав розповідати своїм хлопцям про того знайомого, і вони здивувались – звідки в тебе – ми вже віддавна були на «ти» – у Росії такі молоді друзі. Ти ж давно там не був.

– Це таємниця – сміявся я. – Ніхто не знає насправді, де він був і де не був і коли… І де був я, і коли, і чи це був я… Що було з нами до нашого народження – чи ми були колись, чи не були? І хто то ми? Хто ти, Любку? Ти знаєш? Це тобі не економіку вчити! А от задай собі питання – ти існував до свого народження фізичного чи ні?

– Його точно не було, бо він довго думає! – вирвався Богдан. – А от я існував, я знаю!

– Ти, напевне, був якоюсь каракадлою типу ящірки, – замислено сказав Любчик.

– А ти? Ти був…

– Мене ж не було – це ти самотньо повзав там між птеродактилів…

– Птеродактилі літали, а не повзали!

– То ти повзав поміж бронтозаврів! Або іхтіозаврів…

– А ти ще століттями прів у якомусь яйці, бо, може, й хотів, але не міг народитись…

– Може, й так! Але, бачиш, сьогодні яйце – це символ Івано-Франківська… А твої бронтозаври – лише в американському кіно…

Отак ми і жили в Києві, завжди з жартами, з глюками, з приколами, і водночас зі всім, що є в людині порядного, нормального… ні, мабуть, як вони кажуть, класного.

Бо що таке – нормальне?

Й так от ми вирішили поїхати в Москву, де хлопці ніколи не були, і мені закортіло показати їм столицю колишньої нашої «родіни», а насправді мегаполіс, яким Москва стала особливо тепер.

Хлопець, якого я хотів відшукати, був, наскільки я пам'ятав, трохи циганського роду, а поза тим спортивний і прямий в діях, закоханий у філософію і поезію!

Мені здавалося, що моїм племінникам він мав сподобатись.

Але в мене була дуже важлива тема для короткої з ним розмови. Я ПОВИНЕН БУВ З НИМ ЗУСТРІТИСЯ. Та для цього треба було його знайти.

Однак, де він зараз і що з ним, я й гадки не мав. І десь в глибині душі в мене постійно ворушився сумнів – сам я його не знайду. Це можливо лиш, якщо вони мені допоможуть, і що важливо – хотітимуть допомогти.

Я, вже в Москві, розповів про цю свою проблему племінникам, і вони якось ніби зрозуміли мене. Ну, й вони самі сказали, що оскільки ми поїхали разом, то будемо шукати того хлопця також разом.

Однак це нам ніяк не вдавалося.

– А нащо він тобі, той хлопець? – запитував Любко, коли ми вже сиділи в готельному номері на трьох і пили пиво. – Що ти в ньому знайшов, чому ти його шукаєш? Адже є ми з Богданом. Навіщо тобі ще хтось?

– Як тобі пояснити… Ви – мої родичі, ви – до певної міри частка мене самого. Я вас надто добре знаю. І тому в нас якби з вашого народження близькість. Людина стороння – це таємниця значно більша, ніж своя, близька… А таємниця завжди вабить!

– А як от мамин син стає злочинцем? – невгавав Любко. – То він для неї, виявляється, теж був таємницею. Ніхто не знає, що з ким може трапитись згодом…

– По-перше, є таке поняття, як довіра,