Раїса Петрівна Іванченко - Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

своїми кіньми, волами, фуражем, одягом, продовольством. Козаки тяжко хворіли на тих роботах, їх косили епідемії. Додому поверталась часом половина чи третина. Через те козаки воліли краще йти до поміщика й виконувати повинності, аніж йти на “канальську” каторгу. Це призводило до того, що козаки перетворювались у залежних селян, але це убезпечувало їх від тієї “канальської” погибелі. У деяких козацьких селах південної України до наших днів збереглось найстрашніше прокляття: “А щоб тебе каналія забрала”.

Збереглось чимало свідчень сучасників про ту тяжку “канальську” працю. Ось що писав полковник Черняк про перебування козаків на копанні Ладозького каналу: “Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби. Найбільше вкоренилася гарячка і опух ніг. І мруть з того. Однак приставлені офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва б’ють їх при роботі палицями, хоч і так вони не тільки вдень і вночі, а навіть у дні недільні та святкові дні виконують роботу без спочину”.

До того ж козаків посилали в похід у східні країни, з якими воювала Росія, —до Дербента, Гиляна, у Персію. Під час одного такого походу до Гиляна від хвороб загинуло близько 90 % козаків: було послано 6800, а повернулось тільки 646 осіб.

У 1721 р. з 10 тис. козаків, посланих на Ладогу, повернулася третина.

Порожніли українські села. Петро І намагався навіть будь–кому віддати Україну — або своєму фаворитові Меншикову, або комусь із вельмож, аби лишень остаточно знищити її, аби вона не вивищувалася в його азіатській імперії отими республіканськими формами життя, своїми демократичними інституціями, своєю культурою, юридичними законами. Через те саме й забирали з України за наказом Петра І друкарні, книжки, її науковий потенціал — викладачів академій і колегій, священиків, митрополитів, письменників, дяків, яких використовували на благо Російської імперії та її культури.

Отож Іван Мазепа успадкував страшну Руїну–Україну. Зруйнована була і віра в якесь стабільне життя. Зневіра розхитувала колишню впевненість у можливе державницьке буття. Йому дісталась жахна колоніальна політика російського царату, яка розганялась на політичних колесах і спрямовувалася на знищення України, перетворюючи її в пустельну колонію.

У такій ситуації Мазепа зумів пробути гетьманом 21 рік. Треба було, певно, бути людиною надзвичайно тонкого дипломатичного хисту, щоб стільки протриматися. Він і справді міг уміло маневрувати в цих обставинах. Більше того, зумів стати першим дорадником Петра І. Мазепа всіляко намагався зменшити тиск репресивної самодержавної машини на Україну. І фактично багато пунктів Коломацьких статей зумів заблокувати — вони не виконувалися.

З подачі російських імперських ідеологів та істориків, до яких потім приєднались і радянські, Мазепа вважався “зрадником”. Та Мазепа був не першим “зрадником” російських царів.

Першим “зрадником” московський уряд вважав Б. Хмельницького, який пішов на таємні переговори зі Швецією незалежно від волі російського царату в 1656 р., коли Москва і Польща за його спиною вперше домовилися про поділ України.

Другим видатним “зрадником” був І. Виговський, а потім і Д. Многогрішний, котрого цар заслав до Сибіру, де він і помер; “зрадником” був й І. Самойлович, який теж загинув у Сибіру. Найбільшим же “зрадником” став гетьман Мазепа. Треба сказати, що “зрадниками” Україна була переповнена впродовж історії від XVII ст. до 90–х років XX ст. Українців, які відстоювали свою мову, культуру, теж називали “зрадниками”, “мазепинцями”. Це цікаве ідеологічне явище потребує, мабуть, окремого дослідження. Бо воно було і нині є складовою частиною психологічної обробки населення, якому підсовують брехливі ідеологічні концепції заради здійснення егоїстичних чи імперських інтересів чужої держави.

Гетьманування Івана Мазепи

Гетьман Іван Мазепа–Колединський (1687–1709) належав до заможного шляхетського роду волинського чи подільського походження. У XVI ст. його пращури оселились на Білоцерківщині. Батько його — Степан–Адам Мазепа, який був прибічником гетьмана І. Виговського і брав участь в укладанні Гадяцької угоди, дав синові досить високу освіту. Матір гетьмана — Марина (у чернецтві — Марія–Магдалина) — також походила зі старого українського шляхетського роду Мокієвських. За своєю громадською діяльністю вона належала до видатних українських жінок таких, як Ґалшка Гулевич–Лозка чи Раїна Могилянка. Вона рано втратила чоловіка, і це змусило її самій ставати до громадської праці. Останні роки життя — з 1686 р. — вона була ігуменею Києво–Печерського Вознесенського монастиря. До самої своєї смерті Марина була вірною дорадницею і помічницею сина–гетьмана в усіх його намірах.

Освіту Мазепа здобув у Києво–Могилянській колегії, після чого навчався у Варшаві в єзуїтській колегії. Певний час талановитий і гарний собою юнак служив при дворі короля Яна–Казимира, успішно виконував його дипломатичні доручення. Певно, король був ним задоволений, бо посилав кмітливого юнака до Німеччини, Франції, Італії для вивчення гарматної справи. Там він вивчив ще кілька іноземних мов, прекрасно знав латину — отже, належав до тієї плеяди освічених українців, які дали українській політичній культурі відомого правника Ю. Немирича, гетьмана І. Виговського та інших відомих політичних діячів.

У 1669 р. І. Мазепа залишив королівську службу і перейшов до гетьмана Петра Дорошенка, ставши його сподвижником. Через деякий час він потрапив у полон до запорожців, але кошовий отаман І. Сірко віддав його гетьманові Лівобережної України І. Самойловичу. За якийсь час він став довіреною особою цього гетьмана, часто їздив за його дорученнями до Москви, де також здобув собі прихильників, зокрема в особі фаворита цариці Софії В. Голіцина.