Тимур Іванович Литовченко - Забути неможливо зберегти
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Не засмутився я, зовсім ані крапельки не засмутився, скільки тобі можна повторювати, – мовив він стомлено.
– Ані крапельки?… Але ж усі чоловіки завжди хочуть хлопчиків.
– Дурниці, ні от настілечки не засмутився! Спершу буде в нас нянька, а потім уже лялька.
– Ну, добре…
Дружина зникла за дверима спальні. От і прекрасно, тепер можна діяти на свій розсуд. Валера підключив флешку, знайшов у теці!!! NB[42] файл!! ndido1. doc, відкрив його, уважно прочитав статтю Олега Нежданого «Квиток в один кінець». З моторошними подробицями тут емоційно живописалася діяльність такої собі Антоніни Музиченко: під виглядом пропозиції гарної роботи в далекому зарубіжжі, вона насправді вербувала довірливих дівчат та жінок у тамтешні публічні будинки – причому про свою майбутню долю жертви навіть не здогадувалися. Мимохіть згадувалися й боси, на яких безпосередньо працювала вербувальниця.
Закінчувалося все схвильованим абзацом-закликом: мовляв, хоча Антоніна Музиченко загинула через розбірки усередині свого злочинного угруповання, її боси живі, тож незабаром місце вбитої займе нова вербувальниця. Отже, потрібно негайно викорінити діяльність усієї групи сучасних работоргівців, причому якомога швидше!
Валера ще раз перечитав матеріал, закрив файл і замислився. Тут було над чим помізкувати, починаючи з того, яким чином цей файл був знайдений.
…Коли у позаминулий четвер, 20 червня Петрович зовсім зненацька влаштував скандал (причому на рівному місці й у присутності майже повного складу відділу «Соціум»), Валера на нього дуже розлютився. Справді, нічого безглуздішого, ніж звинуватити свого редактора у намірі настукати на підлеглого, вигадати неможливо! Нічого такого не було…
У той нещасливий день головред розпочав планірку з незвичайного питання: чи не помітив хтось із редакторів, що журналісти їхніх відділів працюють над якимись матеріалами, не узгодженими з начальством? Ясна річ, Валера одразу ж відповів, що Олег Нежданий (у миру – Марцулан, усередині редакції – Петрович) напередодні ввечері самозабутньо набирав якийсь текст і категорично відмовлявся його показати. Головред кинув коротко: «Ага!» – набрав по внутрішньому телефону секретарку й велів направити до нього Олега Нежданого, щойно той переступить поріг редакції.
Більш нічого (взагалі нічого!!!) Валера шефові не розповідав, ця тема більше не піднімалася. Аня розпорядження шефа виконала й Петровича до нього направила моментально. Після розмови за закритими дверима ударник капіталістичної праці вилетів із шефського кабінету сам не свій, учинив потворний скандал і помчав за плановим завданням на пресуху в УНІАН.
Більше його в редакції живим не бачили, оскільки після УНІАНівської пресухи він не повернувся. Хвилюватися ніхто й не подумав: після обіду Валеру викликав головний редактор і пояснив, що мав з Петровичем тривалу бесіду щодо його матеріалу, що там є серйозні недоробки, й що Петрович попередив про необхідність збору якихось додаткових відомостей, чим і планував зайнятися після УНІАНу. Оскільки матеріал обіцяє бути цікавим, головред відпустив власкора на самостійну роботу до завтра.
Наступного дня, у п’ятницю планірку було зірвано: із самого ранку в редакцію завітали двоє парубків, одягнених у цивільне, але із замашками чи то військових, чи міліціонерів. Один з них сунув під ніс головному редактору якийсь документик, після чого той сіпнув бровами, сказав: «Ага!» – і додав, що планірка відкладається на третю годину, а також щоб добродії редактори у випадку нестачі погоджених матеріалів задіяли «портфельний» запас.
Про що він розмовляв протягом двадцяти хвилин з молодими людьми в цивільному, не знав ніхто. Одразу ж після бесіди усі втрьох зайшли у відділ «Соціум». Головред оголосив, що Олег Нежданий (у миру – Марцулан, усередині редакції – Петрович) сьогодні вночі вчинив самогубство, кинувшись із даху висотного будинку в районі Теремків-2. Судячи зі знайденої в кишені його сорочки передсмертної записки, у доведенні себе до самогубства Олег нікого не звинувачував – отже, мав на те суто особисті причини. Окрім того, експертиза встановила, що в момент смерті громадянин Марцулан перебував у стані сильного алкогольного сп’яніння. У зв’язку з надзвичайними обставинами представники слідства просять дозволу переглянути робочі матеріали з редакційного комп’ютера, відведеного в користування загиблому.
Зрозуміло, такий дозвіл товариші в цивільному негайно одержали. Втім, спочатку за комп’ютер сів особисто головред, якийсь час щось шукав там, потім мовив: «Ось, будь ласка», – і поступився місцем одному з гостей. Той щось зосереджено читав з екрана, потім поклацав на клавіатурі, подякував головредові. Після чого гості розпрощалися і полишили редакцію. Головред поїхав з ними, повернувся вже після обіду, але нікому нічого не розповів.
Петровича поховали в неділю, 23 червня. Весь наступний тиждень в «Кур’єрському експресі» панував пригнічений настрій. У суботу, 29 червня відзначили дев’ять днів. Якщо на похороні усі жаліли переважно батьків загиблого, які приїхали з райцентру Чернігівщини (здається, з Ічні), то на дев’ять днів на сльозу зненацька пробило Оксану, з якою Петрович був розлучений вже пару років. Наполовину осиротілий синок Віталька (точнісінька копія покійного батька!) повсякчасно смикав її за рукав чорної сукні й повторював: «Ма-ам, не плач, не треба! Ма-ам, ну не плач же», – хоча в нього самого оченята були на мокрому місці.
А із чергового понеділка, 1 липня вся жалоба була витиснута подією, що шокувала країну: жахливим злочином у Врадіївці. Розтривожене суспільство загуло не гірше бджолиного вулика, навіть найтихіші громадяни збудилися несказанно. Відповідним чином зросло навантаження на газетярів – сумувати над долею колеги-самогубця стало попросту ніколи.
І от одразу ж по обіді сьогодні, 4 липня, головред привів у «Соціум» юного (тільки-тільки з журфаку) стажиста. Коли знайомство завершилося, і «зеленець» забрався геть до завтра, головред велів Валері, як редакторові відділу, підготувати для новачка робоче місце. І насамперед – комп’ютер. Це означало, що редакційний сисадмін
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забути неможливо зберегти», після закриття браузера.