Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

не від браку почуття відповідальності й не від нездатності взяти на себе відповідальність за щось, ні, а що вона вміє бути розважною й передбачливою, це вона, мабуть-таки довела: майже півтора року тривав той її роман, з Борисом Львовичем, і ніхто з нас, ані однісінька душа б не повірила в те, ані разу їх не застукали вдвох, а я можу вас запевнити, що й Ванфт, і Шельф, і той плюгавець Кремп пильнували їх невсипуще, аж мене іноді страх брав, і я думала: якщо між ними справді що є, то змилуйся над ними, боже! Найнебезпечніш було спочатку, коли між ними — навіть із практичних причин — ще й не могло бути нічого, і в мене, звичайно, часом виникав сумнів: а чи вона, власне... розуміє, що робить? Бо вона була досить наївна. І, як я вже сказала, її нітрохи не надили гроші, власність. Ми всі заробляли, з надбавками, понаднормовими тощо, від двадцяти п'яти до сорока марок на тиждень, а потім Пельцер ще почав нам платити, як він казав, акордну премію за кожен вінок — по двадцять пфенігів, і ті гроші ділились на всіх, тож набігало ще по кілька марок, однак Лені потребувала на саму каву принаймні дві тижневі платні щотижня, і це не могло для неї скінчитися добром, хоча вона мала ще якісь прибутки від свого будинку. Я часом думала, та й досі думаю: вона справжнє диво. Дуже важко сказати, глибока в неї душа чи мілка, і хоч це, може, звучить парадоксально, але я гадаю, що і те, й те: і дуже глибока, і дуже мілка воднораз, тільки одним вона не була ніколи: вітрогонкою. Що ні, то ні.

В сорок п'ятому році я не одержала ніякого відшкодування, бо ніяк було з'ясувати, чому я ховалась від переслідування: як сепаратистка чи як єврейка. Сепаратистам, звичайно, відшкодування взагалі не виплачувалось, а як єврейці — спробуйте-но, доведіть, що ви збанкрутували навмисне, аби відвернути від себе увагу. Чого я добилась, та й то лише через одного знайомого у французькій армії, то це ліцензії на квітникарство й квіткову крамницю, і тоді, наприкінці сорок п'ятого, я взяла Лені до себе на роботу, коли їй скрутно доводилося з дитиною; і вона пробула в мене двадцять чотири роки, аж до сімдесятого. Не десять, не двадцять, ні, більш як тридцять разів пропонувала я їй завідування філією, навіть пай у фірмі, і вона могла б стояти за прилавком, у гарненькій сукні, обслуговувати покупців, так ні, вона воліла стовбичити в холодному задньому приміщенні, в халаті, плести вінки та в'язати букети. Ніякого честолюбства, ніякого прагнення вибитись вище. Я часом думаю, що вона просто мрійниця. Трошечки схиблена, але дуже мила мрійниця. І, звичайно, і в цьому я вбачаю щось пролетарське й водночас розпещене: ви знаєте, що вона, сама бувши робітницею, з платнею щонайбільше п'ятдесят марок на тиждень, усю війну держала їхню давню служницю — і знаєте, що та їй пекла власноручно щоранку? Свіжі булочки, свіжісінькі, аж мені часом слини повен рот набігав, і я, хоч недарма звали мене „дамою“, іноді ладна була сказати: „Серденько, дай раз укусити, ну дай раз укусити, будь ласка!“ І вона б дала, будьте певні — якби ж тільки я попросила; і сама вона тепер, коли їй так припекло, могла б у мене грошей попросити — але знаєте, яка вона ще, крім того? Горда. Така горда, як бувають тільки королівни в казках. Ну, а щодо її художнього хисту в плетінні вінків, то тут її перехвалюють: звичайно, вона була вправна й здібна, але як на мій смак, її робота занадто філігранна, занадто тонка, наче гаптування, а не гарне грубе плетиво; з неї вийшов би добрий ювелір, але з квітами — вас, мабуть, здивує — часом треба поводитись рішуче й безцеремонно, а вона не вміла цього: в її роботі була впевненість, однак без сміливості. А втім, як зважити, що вона ніде не вчилась, то й це було просто чудово — так швидко пристосуватися».

Оскільки господиня більш не піднімала чайника, не розкривала й не підносила срібного портсигарчика, у авт. виникло враження (майже слушне, як виявилося), що розмову слід кінчати. Він вирішив, що пані Гельтоне доповнила портрет Лені вельми істотними рисами. Пані Г. ще на хвильку завела автора в свою невеличку майстерню, де вона останнім часом знов почала працювати над парковою архітектурою. Вона проектує для майбутніх міст «висячі сади» і назвала свій проект «Семіраміда» — як здалось авторові, не надто оригінальна ідея для такої палкої шанувальниці Пруста. Попрощався автор з враженням, що цей візит закінчено остаточно, але дальших не виключено, бо обличчя в пані Г. було дуже приязне, хоч і стомлене.

Характеристики пані Марги Ванфт і пані Ільзи Кремер можна частково уніфікувати: обидві живуть на пенсію по старості, одній сімдесят, другій шістдесят дев'ять років, обидві сивоголові, обидві живуть в однокімнатних державних помешканнях, з пічним опаленням і меблями початку п'ятдесятих років, обидві справляють враження вбогості й старечої немочі, але — тут починаються відмінності — одна (Ванфт) держить папугу-німфу, друга (Кремер) — хвилястого папугу. Ванфт тут уже відмінності значні,— сувора, майже неприступна, з маленькими, дудочкою, губами, наче вона весь час, і то насилу-силу, через малі розміри рота, випльовує вишневі кісточки,— не мала охоти «багато говорити про те стерво. Я ж знала, я ж здогадувалась і ще й нині ладна ляпасів собі надавати, що не вивела її на чисту воду. Я б її дуже рада була побачити з обстриженою головою, та й під різками пробігтись би їй не завадило. Злигатися з росіянином, коли наші хлопці були на фронті, а її власний чоловік поліг у бою, а батько першорядний шахрай — і ото їй за три місяці вже доручили групу оздоблення, а в мене відібрали! Ні, ні. Шльондра й більш нічого — ані крихітки сорому, тільки б хизуватися своєю пишною фігурою — всіх чоловіків з розуму позводила; старий Грунч крутився коло неї, як кіт коло сала, Пельцер дивився на неї, як на сороміцьку картинку, нерви собі лоскотав, і навіть Кремпові, доброму, сумлінному робітникові, вона так закрутила голову, що він зробився зовсім нестерпний. Ще й корчила з себе вельможну даму,