Інна Роміч - Любов у спадок

двійко чарівних біленьких козенят, тож слід було оглянути їх, помістити матір із малюками в окрему загороду… Настав звичайний день, сповнений клопотів і турбот. Маргарет звикла сама вести чимале господарство, і цей ранковий ритуал давно став невід'ємною часткою її самої. Так вона почувалася господинею в Бархеді. І хоча була вже не така молода, але й далі міцно тримала в своїх маленьких умілих ручках і свого чоловіка, й увесь замок.

Колись Мег була справжньою красунею, але роки не пожаліли її краси. Темно-каштанові коси вигоріли на сонці, подекуди в них уже зміїлася сивина, шкіра засмагла та вкрилася зморщечками, руки, колись пещені й білі, набрали брунатного відтінку та зробилися твердими. О, коли вона була молода, руки і серця Маргарет, старшої доньки знаменитого поплічника самого короля Брюса, Томаса Рендолфа, домагалися найвідоміші з багатих шотландських лердів…[35] Але їхній батько загинув, вони з сестрою лишилися зовсім самі, й усі ці блискучі молодики відразу кудись випарувалися. Ейлін тоді була зовсім дівчинкою, і її взяв на виховання друг їхнього батька, Джеймс Дуглас. А Меггі довелося виходити за того, хто запропонував захист і дах над головою, — за молодого сина лорда Макфергюса, небагатого, нічим не примітного й не дуже гарного. Але Дункан став їй добрим і вірним чоловіком, а натомість вона платила йому відданістю. Згодом навіть полюбила цього невисокого, похмурого з вигляду чоловіка. Народила йому сина й доньку і була цілком задоволена своїм тихим життям. Тож можна було навіть назвати її щасливою. Особливо якщо порівнювати її долю з сестриною…

Маргарет замислено потерла скроню. Варто поквапити слуг, які, на її думку, не надто поспішали з відвантаженням діжок. І чого це їй сьогодні зранку подумалося про Ейлін? Вона не надто любила згадувати свою нещасну сестричку, що загинула такою страшною смертю. Теж була рідкісною красунею, але, як на гріх — схотілося їй вийти заміж за велінням серця. І, на відміну від неї, в Ейлін була гарна партія! Подумати тільки, сам Вільям Дуглас, старший син, спадкоємець величезного статку, сватався до неї! А вона, дурненька відмовила. Втекла із тим англійцем, крадькома обвінчалася — і що в підсумку? Батечко Родеріка Персі позбавив його спадщини, і — ф'ють! Молодята опинилися в самотній вежі на кордоні, ледь придатній для житла, бідні, як лісові пташки.

Мег зі смутком похитала головою. Оце вже ні, не такої долі вона хотіла для молодшої сестрички. Реготуха, бешкетниця, вона була загальною улюбленицею. Як побивався бідолашний Родерік, коли знайшов її мертвою! Усі думали, що бідолаха не надовго переживе її. Хоча, якщо поміркувати, саме через нього й убив її цей божевільний Дуглас.

Ну та добре, настав час братися до роботи, бо вона чогось задумалася. Невдовзі спуститься Дункан, треба зібрати його в дорогу — він мав поїхати в абатство, залагодити деякі справи… Рішучою ходою Маргарет рушила до комори, біля якої тупцювали двоє молодих слуг.

— Ану ж бо, ледарі, жваво за роботу! — гримнула на них.

Мег уже була зібралася зазирнути в комору, коли її відволік якийсь гамір біля воріт. Вона швидко подалася туди. Зважаючи на все, сварка там розгорілася не на жарт. Молодці, що стояли на варті, люто сперечалися з якимись незнайомцями, котрі нахабно намагалися в’їхати за браму.

— Агов, агов, що це тут відбувається? — зупиняючись на безпечній відстані, гукнула Маргарет. — Може, покликати сера Дункана?

— Леді, прибули якісь голодранці, до того ж, здається, англійські! — загукав у відповідь один зі стражів. — Але кажуть, що хочуть бачити саме вас!

Жінка здивовано знизала плечима.

— Мене? Дивно. А втім, це можуть бути люди мого зятя, — здогадалась вона. — Впусти їх, Мак! Та гляди ж, відбери зброю про всяк випадок.

Вона повільно пішла до воріт. Оце тобі й думки про Ейлін! Як у воду дивилася. Хтозна, може, це справді Родерік звісточку прислав. Але що це на нього найшло? Давненько вже не спілкувалися, вона й згадувати перестала, що має родичів у Англії. На серці чомусь раптом ворухнулася тривога. «Хоча б там не трапилося в них чого лихого!» — з досадою подумала Мег. Бракувало ще, щоб Дункан знову розгнівався на неї. Той не любив її бідних родичів, вважаючи дармоїдами.

Стражники, перелаюючись із прибулими та й далі тримаючись сторожко, впустили їх на замкове подвір'я. Зброю відібрали, тож тепер хазяї та гості вороже позирали один на одного. Маргарет, заклопотано насуплена, зупинилася перед непроханими гостями. З першого погляду навіть неможливо було визначити, хто вони такі: шотландці, англійці чи просто якісь розбишаки з битого шляху. На декому красувалися подерті пледи, один мав на собі кольчугу. Всі були неймовірно брудні, обшарпані та з голодним блиском у очах. Останнє особливо не сподобалося Мег. Серед дорослих чоловіків вона розгледіла худющого хлопчиська в драному колеті та засмальцьованій шапчині, з-під якої навсібіч стирчали брудні руді пасма.

— Ну, розповідайте, навіщо ви хотіли мене бачити? — недружелюбно запитала господиня Бархеда.

І раптом отой рудий хлопчисько рвучко скочив уперед і вчепився їй у фартух. Патрік, начальник варти, кинувся навперейми, щоб захистити свою пані, але відразу сахнувся, бо почув радісний хлопчиськів вигук:

— Тітонько! — оглушливо заволав шибеник, не даючи жінці отямитися. — Тітонько Мег!!!

Хлопчисько відчайдушно ридав, чмихав носом, розмазував сльози по брудному обличчю та все намагався увіткнутися їй у фартух. Маргарет заціпеніло дивилася на нього, як і раніше, нічого не розуміючи. Першої миті вона просто мову втратила.

— Тітонька?! — вражено перепитала жінка, коли нарешті трохи дала собі раду.

Здоровенний білявий хлопак, загорнений у грубий пастушачий плед, який, видимо, був у них за ватага, раптом широко посміхнувся. Його плескате всіяне веснянками обличчя осяяли радість і водночас лукавство.

— Якраз