Інна Роміч - Любов у спадок

— Ми рушимо до Хоїка, а звідтіля поїдемо вглиб Шотландії. У мене залишилася родичка — тітка Маргарет. Вона сестра моєї матері, й нам більше нікуди податися, крім як до неї. Вона повинна прийняти мене… І вас.

— Але чому ви збираєтеся шукати притулку в Шотландії?! — вигукнув вражений Дональд. — Адже це небезпечно! Чому не в Беверлі, в свого дядька?

— Тому що я вірю отцю Годвіну, — серйозно дивлячись на нього своїми величезними зеленими очима, сказала дівчина. — Він ніколи не помилявся. І ми даремно не повірили йому відразу… Якщо це були не шотландці, то нам варто остерігатися англійців. Я довго думала, Дональде, — повір, я мала вдосталь часу. Хтось бажав прибрати з дороги батька й дуже боявся, що люди довідаються, хто це зробив. Саме тому в Тейнделі загинули всі, навіть старі й діти, саме тому слід привів нас до Маклейнів…

Голос її по-зрадницьки зірвався. Дональд втупився в неї розширеними очима.

— Ага… Ну, тобто, якщо так, то воно звичайно… — забурмотів він. — А не міг це бути Дуглас? Якщо так, то виходить, ми зараз їдемо просто до шотландців у лабети.

— Ну чому відразу в лабети, — поморщилася Еріка. — Навіть якщо це Дуглас, то йому просто на думку не спаде шукати нас у Шотландії, під самим носом у себе. Я думаю, нам краще схитрувати. Ми вирушимо у Фолстон, розповімо про напад і почнемо всім говорити, що збираємося до короля — шукати справедливості. А потім розділимося, і я з частиною людей поїду до тітоньки Маргарет, а інші рушать на південь, щоб потім приєднатися до нас у Хоїку.

Похнюплений Дональд слухав її. Звичайно, добре виходить, тільки ось на серці все одно туга. Куди їх чорти несуть?

— І-ех! — вирвалося в нього. — Якби живий був сер Родерик…

Еріка здригнулася й замовкла. Слова Дональда її неприємно зачепили. Вона підвелася з землі, рішуче обтрусила штани й куртку. Годі. Вона прийняла рішення, й скасовувати його не буде.

— Їдьмо, — коротко наказала Еріка. — Нам треба до смерку здолати перевал.

Дональд підставив їй долоню, й вона важко піднялася в сідло. Вона стомилась, але мусила їхати. Бозна-чому дівчина інстинктивно відчувала, що загроза виходить саме з Нортумберленда. Зараз краще відсидітися де-небудь у тихому спокійному місці. Вона зовсім не знала свого дядька Джеффрі, та й батько його ніколи не любив. Він завжди говорив, що його брат хитрий і здатний на підлість… Бог знає, як він зустріне її? Швидше за все, викине геть, як докучливу жебрачку. Адже вона не може навіть переконливо довести, що є дочкою Родеріка Персі, а хто повірить їй на слово? На додачу їй жахливо не хотілося їхати в Беверлі, та й годі.

Зате тітоньку Мег вона чудово пам'ятала. Залишалося сподіватися: тітка також пам'ятає, що має небогу. Колись Маргарет Рендолф часто приїздила до своєї молодшої сестри, але згодом її візити стали дедалі рідшими. Востаннє вони бачилися досить давно — років шість тому. Але ж не відмовиться тітонька прийняти її? Адже в неї нікого більше нема… Заглиблена в думки Еріка їхала з низько опущеною головою. Видимо, її стан передався всьому невеличкому загонові. У цілковитому мовчанні вони проминули поворот на Тейндел і далі пустили коней клусом. Дівчина змусила себе не дивитися в той бік, де лишився замок. Вона почувалася зрадницею, проїжджаючи повз свій зруйнований дім, але тільки сильніше стискала в руках поводи.

— Я повернуся сюди, — вперто прошепотіла вона так тихо, що її ніхто не міг почути. — Повернуся неодмінно.

Сьогоднішній день не віщував нічого незвичайного, життя йшло, як завше, — котилося по раз і назавжди второваній колії. У замку Бархед, вотчині клану Макфергюсів, наставав звичайний жовтневий ранок. Осінь уже міцно ствердилася в цьому краю лісів і озер, замітаючи опалим листям дороги та вкриваючи пагорби ліловим килимом сухого вересу, що потроху відцвітав. Люди квапилися зібрати з полів рештки врожаю та надійно сховати його під дахами комор до настання затяжних жовтневих дощів…

Господиня замку Маргарет Макфергюс устала, щойно перші сонячні промені встигли освітити зубці головної вежі Бархеда. У неї сьогодні було багато справ — втім, як звичайно… Якщо ти гарна господиня, не годиться довго спати. Сьогодні вона підхопилася вдосвіта, щоб простежити за відправленням вівса в сусіднє абатство Флетчер. Щоосени відсилали вони ченцям овес, і до зими отримували чудовий ель.

За звичкою вона спочатку спустилася вниз, до господарських прибудов. Зазирнула дружина барона Макфергюса й на кухню, віддала розпорядження куховарці, а по тому подалася в комору. Прискіпливо оглянула припаси і тепер почувалася задоволеною. Учора вони з Дженет солили м'ясо, і господиня побоювалася, щоб до нього не дісталися пацюки… Ні, все було гаразд, солонина лишилося цілісінькою. Потрібно буде запустити в комору кота, бо пацюки й миші просто жити не дають! Маргарет на мить затрималася в коморі, задоволено оглядаючи своє господарство. Зі сволоків, з-під стелі звисали копчені окости, лоскотали ніздрі неповторним ароматом, золотаві в'язки цибулі рівними рядами вкривали стіни, по кутах громадилися засіки з борошном і вівсом… Усе це сповнювало її спокійної впевненості в багатстві та добробуті. Це був її дім, і Маргарет ним пишалася. Так, вони не настільки багаті, як їхні сусіди Макнаби, Дугласи чи Макальпини, але живуть чесно, і нічого їм не бракує. Клан Макфергюсів, хоч і не такий численний, як деякі, може похвалитися чималими статками. Дункан був дуже дбайливим господарем, і Маргарет намагалася у всьому допомагати йому.

Вона проходила замком, звично відзначаючи для себе, що потрібно сьогодні зробити.

Удень вона, як завше, займатиметься шиттям, а поки треба перевірити скотарню, нагодувати свиней та курей. Учора вночі коза окотилася: народилось