Микола Сорока - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

Напередодні виборів до мерії генеральний директор головного метеорологічного центру — людина з євангельським ім’ям Хома — повідомив Діна, що треба чекати цунамі. Що його метеорологи визначили строк з точністю до десяти годин.

Мер Дін вирішив скористатитися з обставин. Власне, це був єдиний його шанс витягти з прірви компанію “Барлок”, забезпечити її автомашинам роботу по евакуації населення, а отже й величезні прибутки. До речі, генеральний директор головного метеорологічного центру, який за наказом Діна очолив напередодні цунамі рук опозиції, не загинув під величезною хвилею, як це досі вважають. У мене зберігався незаперечний документ. Його лист до Діна з Південної Америки, куди Томаса вивезли напередодні цунамі. Там він щасливо прожив іще зо два десятки років, очолюючи приватне детективне бюро.

Бюро розслідування і погоди було створене святим мером Діном зовсім не для того, щоб систематизувати сни людей. Ні, це був хитрий і облудний спосіб за допомогою детектора брехні збирати у населення відомості про політичну погоду, затиснути будь-який громадський рух, розтрощити і знищити будь-яку опозицію. За цих, умов уже й не потрібні були таємні агенти, підслуховуючі пристрої, перлюстрація листування. На перший погляд безневинні запитання детектора брехні зробили із звичайних щирих та богобоязливих громадян небезпечних таємних агентів. У кріслі детектора вони все розповідали про себе, про своїх близьких, друзів, співробітників, сусідів, знайомих…

Коли вже шукати щось позитивне у діяльності святого мера Діна, то можна сказати лише про одне. Вперше в історії нашого міста він організував справді найсучаснішу метеорологічну службу. Звичайно, вона не мала нічого спільного з бюро розслідування та погоди, з детектором брехні, із снами про небіжчиків. Точний прогноз погоди давався на підставі даних метеорологічних супутників та метеостанцій. А в бюро розслідування та погоди сиділи досвідчені розвідники, які зводили докупи відповіді людей і робили політичний прогноз, про який повідомляли тільки святого мера Діна та його поплічників із таємної поліції.

За часів святого мера Діна люди не наважувалися висловлювати свої думки навіть пошепки. Лише після його смерті населення поступово почало випростовуватися. Тихо, щоб не викликати бурі, не спричинити революції, політичні нащадки святого Діна ліквідували бюро розслідування та погоди, випустили з тюрем політичних в’язніз.

Але тепер активізувався робітничий рух, а одночасно з’явилися людці, що хотіли б повернути назад колесо історії, збудувати нові детектори брехні. І мій колишній однокласник Пітер Сіменс, як я впевнився, безперечно належить саме до таких людців. І його старший партнер Томпсон — також. Їм би хотілося перетворити правдивий документальний виклад історичних подій у фантастичний твір. Тому й підсунули вони в мій сейф якийсь недолугий уривок про фантастичні діяння “святого” мера Діна.

їм здається, що, викравши документи, вони мене повністю обеззброїли. Та їм скоро доведеться переконатися, що гангстерські методи, які залишилися їм у спадок від “святого” мера Діна, тепер уже не зарадять. Я приєднаюся до робітничої політичної організації, яка розумно й послідовно веде боротьбу з цією новою реакційною опозицією. Я писатиму викривальні статті. Я виступатиму на зборах. Ні, я не мовчатиму. І всі знатимуть, і ні в кого не буде сумніву, що дбаю я не про себе, а про наш народ. І що не заради грошей я написав свою викривальну книгу. Адже я — людина забезпечена. Бо я був тією “безневинною дитиною”, на ім’я якої у банк поклали чималі гроші за “передрікання” третіх в історії нашої країни цунамі…

Тому що завжди

Ми вертатись повинні…

Пісня

Не стану нічого приховувати. Хоч і прекрасно знаю, що за це буває. Розголосити — значить втрутитись, а будь-яке вторгнення у минуле чи майбутнє карається.

І все ж після тривалих роздумів я поклав собі за обов’язок зробити це.

Так от, оповідання (назвемо мій виступ цим простим словом), яке ви почали читати, не набирали в друкарні на лінотипі, коректор не мережив відбитків химерними карлючками, а редактор не обкурював його пильністю своїх сигарет. Скажу більше: оповідання це… не друкували ні на ротації, ні на будь-якій іншій відомій вашому сторіччю друкарській машині.

Мабуть, багато хто з-поміж вас не повірить, але те, що ви читаєте, справді не друковано, а я — як би його зрозуміліше висловитися… — трансплантував, вживив текст у цю книгу, довідавшись про популярність у вас наукової фантастики. При всьому тому моє звернення (слово “оповідання”, напевне, таки не зовсім точне) не має нічого спільного з науковою чи будь-якою фантастикою. Просто мені потрібна широка читацька аудиторія.

У нас, у XXII сторіччі… А втім, це не суттєво. Хто я і що я — також не має значення. Скажу лиш, що згадане вживленпя — надзвичайно проста і водночас ризикована дія. Вона співмірна з тим, як ви перебігаєте часом залізничне полотно перед самісінькою електричкою, котра шалено мчить. Це, без сумніву, вкрай нерозважливо. Та коли це диктується благородною метою… Однак зараз про інше.

Розумієте, що виходить: людство веде марну війну із незборимою хворобою техніки — її безглуздою ностальгією за минулим. Здавалося б, ну звідки вона в цих бездушних витворах? А тим часом — ви й самі, мабуть, не раз мали нагоду в цьому пересвідчитися — ліфти постійно готові хоч на якийсь час створити вам умови середньовічної в’язниці чи безлюдного острова часів Магеллана; в епоху, коли навіки забуте таке соціальне явище як жебрацтво, автомати на спекотних вулицях видурюють у перехожих дрібняки і, бурмочучи якусь нісенітницю, видавлюють, наче каліки під монастирями, фальшиву газовану сльозу; електробритва, подібно до класичного цирульника, розширює ваш кругозір, транслюючи останні вісті; а телефонні трубки, то ковтаючи, то викидаючи їдке “Ви не туди потрапили!” — мимоволі оживляють у пам’яті перлини биндюжницького фольклору…

Один мій приятель якось підійшов до дзеркалодрими помилуватись собою в четвертому вимірі. Вона ж замість зображення — трах, бах! — видає йому: “Щоб стати принцем датським, треба для початку бути сином датського короля”.

Залишається резюмувати, що минуле постійно виникає перед людством, як камінь перед косарем, хоча б він і змайстрував собі мотокосу. Зауважте, що чим досконаліша і складніша коса, тим згубніші наслідки її зіткнення з каменем.

Далі. Чи доводилося вам бачити кадри кінохроніки про авіацію в її пелюшковому віці? Ту авіацію, котра перепсувала репортерам кілометри кіноплівки, перш ніж їм пощастило зафіксувати політ. От і в середині XXI століття з’явилось щось у такому ж роді — перші машини часу. Ох, і довелося ж поморочитися з ними, поки вони стали придатними до серйозної експлуатації.

Певна