Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

На бічних рейках поміж вантажними вагонами стояв довгий, зелений поїзд, до якого мене всадили. Куди мене везуть, нічого не сказали. Замкнули мене самого в малому переділі, перед дверима поставили сторожу. Я з усіх сил протестував, заявляючи, що належу до юрисдикції львівського суду, що невільно вивозити мене поза мій суд, ані позбавляти суду. Поїзд стояв довгі години, енкаведисти підкріплялися їдою, носили пиво, котлети, яєшню, а мені давали лише пісний хліб. Я просив дати мені склянку чаю, але мені не давали. Припроваджували раз-у-раз нових в’язнів, українських громадян. Хто з українців мене бачив, просив за мене. Наступного дня я зголосився до команданта поїзда. Він прийшов до мого переділу. Я сказав: — « Я є хворий чоловік, мене взяли з шпиталю, я не можу їсти цього хліба. Будь ласка, скажіть дати мені чаю або якоїсь юшки». — 2Ви досить крови напилися з народу, я вам дам таку юшку, що вас чорт побере!» — відповів мені командант. Деякі в’язні чули цю розмову й обурились: — «Як вам не сором, старий хворий чоловік просить вас ложку страви, а ви так поводитеся». Відтоді в’язні давали мені дещо з своїх харчів, і це тримало мене при житті, бо влада про мене не дбала. Зате дали мені до переділу якогось шпигуна. Він приніс мені на станції в Тернополі склянку содової води.

Поїзд стояв у Львові яких три дні; інколи їхав одну-дві зупинки і знов вертався. Вкінці рушив у дорогу. Подорож була довга і томлива. Жадної подущини, жадного коца, жадних ліків я з собою не мав. По кількох днях ми приїхали до Москви. Там всадили мене у тюремне авто без вікон, з окремими кабінами для кожного в’язня. Сидиться немов у темній клітці, нема як порухатися, перед очима чорно, нема чим дихнути. Я мав враження, що душуся. В кабіні є лише шпара, через яку говорять до в’язня, коли йому дають прикази. Так я заїхав до «Внутренньої тюрми» (Луб’янки) в Москві, призначеної для найтяжчих злочинців. Тут мені судилося провести більше півтора року; від 29. жовтня 1939. до 14. травня 1941. р.

«Внутренняя тюрма» — це один з будинків, що творять немов окрему дільницю тюрем. Вона прилягає безпосередньо до Верховного Суду СССР, що міститься в другій половині тієї ж будівлі. Мене примістили спершу в камері 109. Було нас у камері сімох. Келія чиста й доволі простора, кожний в’язень мав свою причу й постелю. Але тюремний режим був дуже суворий. Вікна забиті гратами і шухлядами, цілу ніч в камері яскраве світло, не вільно мати папірця ні олівця, повна ізоляція. До туалети водили кожну камеру зокрема, так що ніхто не знав про товаришів з сусідніх камер. Прохід відбувався вночі на подвір’ї або на даху. Деякі в’язні не хотіли вставати, але їх силували. Їсти давали ранком солоджений «кип’яток» (3 кусники цукру на два дні) і хліб, опівдні юшку і кашу, ввечорі кашу. Мені, з уваги на вік і ослаблення, давали склянку молока денно, а пізніше теж правдивий чай. Тюремна сторожа поводилася дуже суворо, але не била. Пам’ятаю такий інцидент. Одного разу я домагався, щоб мені віддали окуляри, що їх ввечорі в нас забирали і повинні були вранці назад віддати. Тоді сторож каже: — «Пощо вам читати?», а я відповів: — «Це я вже знаю, чи мені треба читати». (Була тюремна бібліотека і в’язням вільно було з неї користати). Він поскаржився начальникові тюрми, а мені сказав: — «Поки я маю ключ від вашої камери, доти я є паном вашого життя».

Хоч камера була чиста, проте було в ній хробацтво. Я набрався вошей з в’язничної білизни, бо її не виварювали, лише натирали якимсь крохмалем, і саме в цім крохмалі були воші. Санітарні відносини залишали багато до бажання: на цілу тюрму був тільки один лікар. Санітарами були здебільша жінки. З одною з них мав я раз таку пригоду. Я просив її дати мені лік до натирання ніг, бо вони мене дуже боліли, — просив чемно, промовляючи до неї: — «Ласкава пані, будь ласка, дайте мені…» На це вона каже: — «А ви мало нажилися на світі, пощо вам ще ліків?» Я не втерпів і відповів: — «Чи ви людина, чи звір?» Зате головний лікар відносився до мене прихильно, на привітання казав мені завжди «гаразд», з чого я догадувався, що він — українець. Українця я пізнавав по тому, як він до мене ставився. Одна санітарка була зо мною дуже ввічлива, питалася мене завжди про стан мого здоров’я. Одного разу заговорила до мене кілька слів по-українськи, отже я не помилився, коли вважав її за українку.

Щокілька тижнів переводили мене до іншої келії, отже я мав змогу приглянутися більшій кількості совєтських політичних «злочинців». Були між ними люди всілякого віку, різної освіти, але здебільшого совєтські інтелігенти. По національності стрічав я москалів, грузин, вірмен, поляків і багато українців. Траплялися й монголи, було доволі й жидів. Майже без вийнятку були це «грубі шишки», недавні совєтські достойники, які клали підвалини під совєтський устрій. Сиділи зі мною народні комісари (міністри) союзних республік, сидів конторлер Державного Банку, сиділи директори великих фабрик і підприємств, інженери, інспектори, касири. Хоча усі вони були жертвами партійно-політичних порахунків, проте сиділи під різними закидами, як, напр., недоліки в п’ятирічці, касові недобори і т.ін. Один лікар з Кисловодська сидів уже три роки в слідстві за те, що лікувальні джерела стали менш багаті, як були колись. Слідство тяглося довгими роками: бували випадки, що тримали людей у слідчій тюрмі три, чотири і п’ять років. Натрапив я на в’язня, який сидів у слідстві вже сім років; був це грузин, колишній товариш і приятель Сталіна.

За ввесь час мого сидіння в Москві тільки один раз зустрівся я з ближчим земляком, уродженцем Західньої України, хоч чимало їх сиділо у «внутрішній тюрмі». Було це восени 1940. р. в тюремному шпиталі «Бутирка» (друга велика тюрма в Москві), де я провів три місяці (жовтень, листопад і грудень 1940. р.). Цим земляком виявився один селянин-гуцул, якого затримали при нелегальнім переході кордону до Німеччини. Ніколи не забуду, як я з ним познайомився. Був осінній ранок, я лежав у шпитальній постелі. До залі принесли хворого в’язня в тяжких болях. Прийшов до нього лікар і заговорив до нього, розуміється, по-російськи. Аж чую, пацієнт кричить: — «Я українець, по-московськи не розумію!» Який же