Маріо Пьюзо - Сицилієць

вони вперше вдягнули на пояси пряжки з орлом та геральдичним левом, витравленим на золотих прямокутниках. Пряжки зробив Сільвестро, який тепер був їхнім зброярем, і подарував їх Ґільяно та Пішотті. Вони стали знаком їхнього головування в банді. Ґільяно носив її, не знімаючи, а Пішотта — тільки тоді, коли був із Ґільяно, бо він часто перевдягався, перш ніж піти до міста чи села, навіть до Палермо.

Уночі в горах, знявши пояс, Ґільяно розглядав прямокутну золоту пряжку. Зліва був орел, схожий на пернатого чоловіка, справа — лев на задніх лапах, який передніми, так само як і орел крилами, тримав філігранне коло між ними. Було схоже, що вони удвох крутять колесо світу. Лев особливо зачаровував його, бо нижче від левової голови було людське тіло. Король повітря й король землі, викарбувані на м’якому жовтому золоті. Ґільяно вважав себе орлом, Пішотту — левом, а це коло — Сицилією.

Століттями одним із промислів на Сицилії було викрадення багатіїв. Зазвичай викрадачі належали до тих мафіозі, яких найбільше боялися, і їм варто було лише надіслати листа, навіть іще до самого викрадення. Така ввічливість доходила до того, що заради уникнення проблем викуп можна було заплатити заздалегідь. Як у випадку з оптовою знижкою за швидкий платіж готівкою, сума зменшувалася, бо ставала непотрібною така метушня, як-от саме викрадення жертви. Бо ж насправді викрасти відому людину не так просто, як про це думають. То справа не для жадібних аматорів чи легковажних ледащ, які відмовляються заробляти собі на життя. Та й не така необачна, самогубна річ, як в Америці, де про тих, хто її практикував, пішла погана слава. На Сицилії англійське слово «кіднепінг» не вживали, адже за дітей просили викуп тільки тоді, як із ними був хтось дорослий.[7] Про сицилійців можна сказати що завгодно: вони природжені злочинці, які вбивають із такою ж легкістю, з якою жінки збирають квіти, вони хитрі й зрадливі, як турки, з громадського боку вони на триста років позаду сучасності; але ніхто не сперечатиметься, що сицилійці люблять, ба ні — ідолізують дітей. Тож на Сицилії кіднепінгу й бути не могло. Багатія «запрошували» в гості й не відпускали, поки він не платив за кімнату та їжу, як у хорошому готелі.

За століття цей промисел обзавівся певними правилами. Ціну завжди обговорювали через посередників, таких як мафія. Якщо «гість» співпрацював, не могло бути мови про якесь насильство — до нього ставилися з великою повагою, завжди зверталися за титулом — «князь», «герцог», «дон» чи навіть «архієпископ», якщо якийсь бандит вирішував занапастити свою душу, захопивши члена духівництва. Навіть до члена парламенту звертались як до «високоповажного», хоча всі знали, що ці негідники крадуть більше за будь-кого.

Історія доводила, що така повна обачності політика себе виправдовувала. Коли полоненого звільняли, він не прагнув помсти, якщо не постраждала його гідність. Був класичний випадок із великим герцогом, який після звільнення показав карабінерам, де бандити його тримали, а тоді заплатив їхнім адвокатам. Попри це, їх засудили, тоді герцог втрутився й наполовину скоротив строк їхнього ув’язнення — і все тому, що вони ставилися до нього з такою вишуканою тактовністю та ввічливістю, яких, за словами герцога, він не бачив навіть у високих колах Палермо.

І навпаки, якщо до полоненого ставилися погано, після звільнення він міг витратити чималі гроші на те, щоб вистежити бандитів, іноді навіть пропонуючи за їхні голови ще більшу винагороду, ніж сума викупу.

Але якщо все йшло звичним ходом і обидві сторони поводилися цивілізовано, за викуп торгувалися, полоненого звільняли. Сицилійські багатії звикли вважати це певним неофіційним податком за можливість жити на землі, яку вони люблять, та й відколи офіційному урядові вони платили дуже мало, цей хрест несли з християнським смиренням.

Упертість чи надто довгі торги лікувалися фізичним примусом. Полоненому могли відрізати вухо чи пальця — зазвичай цього було достатньо для того, щоб усі отямилися. За винятком тих рідкісних і дуже сумних випадків, коли замість людини привозили ритуально скалічене тіло, повне куль, або — у старі дні — проштрикнуте ножами у формі хреста.

Утім «запрошення гостя» завжди ретельно готували. Щоб схопити жертву без насильства, за нею треба було тривалий час спостерігати. Ще до того треба було підготувати п’ять чи шість схованок, заповнити їх припасами й охоронцями, бо було зрозуміло, що переговори затягнуться й влада шукатиме викрадених. То була складна справа, не для любителів.

Коли Ґільяно вирішив узятися до викрадення, він був налаштований тільки на найбагатших клієнтів Сицилії. Насправді першою його жертвою став найзаможніший і наймогутніший на острові багатій — князь Оллорто, який не лише володів чималими землями на Сицилії, але й фактично мав імперію в Бразилії. Він був землевласник для більшості жителів Монтелепре, володів їхніми фермами та будинками й за лаштунками мав чималу політичну владу: міністр юстиції в Римі був його близький особистий друг, і сам колишній король Італії хрестив дитину князя. На Сицилії за його майном наглядав особисто дон Кроче. Було зрозуміло, що до тієї разючої суми, яку отримував дон Кроче, також входило страхування особи князя Оллорто від викрадачів і вбивць, а його коштовностей, худоби та овець — від крадіїв.

Сидячи в безпеці власного замку, стіни якого охороняли слуги дона Кроче, брамники та його власні охоронці, князь Оллорто збирався провести мирний і приємний вечір, спостерігаючи зорі в небі у свій величезний телескоп, який він любив більше, ніж будь-що інше. Раптом на гвинтових сходах, що вели до його вежі, пролунали важкі кроки. Двері з гуркотом відчинилися й до крихітної кімнати ввалилися четверо поганенько вбраних молодиків. Князь прикрив телескопа рукою й повернувся від невинних зір до них. Побачивши тхоряче лице Терранови, узявся молитися.

Однак Терранова ввічливо мовив йому:

— Ваша світлосте, мені наказано привести вас у гори, на відпочинок разом із Турі Ґільяно. За харчування та житло доведеться заплатити, як заведено. Але за вами доглядатимуть, як за немовлям.