Інгрід Нолль - Аптекарка

Одного дня мені зрештою настільки знадобилася підтримка, що після обіймів при зустрічі я більше не відпускала Павела.

— Що з тобою? — запитав він, злякавшись.

У цьому чоловікові мене приваблювало майже все (від того, що він час від часу носив бриджі й щодня слухав «Die schöne Müllerin»,[11 «Красуня млинарка» — перший вокальний цикл Франца Шуберта на вірші Вільгельма Мюллера, створений 1823 року.] я могла б його відучити). Мені не давала спокою потреба з ним спати, ось що мене непокоїло. Проте, очевидно, він про це не думав, тож рано чи пізно мені треба було зважитися на пряму атаку.

Саме тоді, коли Павел готовий був здатися, підійшов Коля й поважно проінформував:

— На вихідних прийде мама.

Мені треба було враховувати таку можливість, але я постійно придушувала ці думки.

— Ти радий? — запитала я хлопця.

Він глянув на мене з серйозним виразом обличчя.

— Ні, — сказав у відповідь.

У розмову втрутилася Лєне.

— Мама ж бо хвора.

Павел мені пояснив, що це експеримент: його жінка мала б для початку проводити вдома вихідні, а тоді помалу знову призвичаюватися до нормального життя.

— Діти розкажуть їй про мене, — сказала я, коли Лєне та Коля не могли нас чути.

— Вони вже давно це зробили, — відповів Павел.

У мене виникли недобрі передчуття. Та жінка, мабуть, мене ненавиділа. Адже я тут частково займала її місце.

— Як вона відреагувала? — запитала я Павела.

— Господи, та вона надто хвора, щоб цікавитися можливими наслідками нашої дружби. Вона вдячна, що ти приділяєш увагу дітям.

Я не могла в це повірити до кінця, але сприйняла слова з полегшенням. Зрештою, Павел не зраджував свою дружину, хоч я цього дуже бажала. Імовірно, він розповів їй, що щасливо одружена вагітна жінка подружилася з її дітьми.

— Гадаєш, мені треба було б заглянути до вас на вихідних? — запитала я.

Павел похитав головою.

— Вона й без того перенавантажена. — Ці слова звучали гнітюче. — Ще більша проблема буде, коли ми переїдемо, — сказав він. — Я вимушений повідомити їй зараз, що ми більше не можемо тут залишатися.

Його обличчя було нещасним.

Цих самотніх вихідних я відвідала Доріт. Вона злилася на мене, бо Дітер досі жив наді мною.

— Ти тільки собі уяви таку страшну картину: його охопить напад безумства, і він зіштовхне тебе зі сходів.

— Ні, Доріт, у глибині душі він…

Доріт мене не розуміла.

— Поступово я роблю висновок, що тобі про всяк випадок варто триматися якомога далі від чоловіків. У тебе нещаслива рука. Виховуй свою дитину сама, на інше ти не заслуговуєш.

— Я б могла знайти щастя з Павелом.

— Павел одружений, і ти теж.

Доріт мала стосовно цього питання вкрай старомодні уявлення, мабуть, через те, що вважала власний шлюб еталоном.

Після відвідин Доріт мені захотілося трішки прогулятися одній; був ніжний весняний день, тож я вирішила пройтися вздовж Неккару. Сюди я заманювала майже всіх попередніх коханців, щоб дати їм можливість поцілувати мене в місячному світлі, тут уже скоро я збиралася гордо везти своє немовля у візочку. Качки теж виводили маленькі сім’ї, а розгнівані лебеді ще дужче витягували свої шиї, адже сховали в кущах гніздо.

Мені назустріч ішла людська сім’я: Павел з дружиною й обома дітьми, які помітили мене ще здалеку й помчали мені назустріч. Я занервувалася, бо у жодному разі не хотіла, щоб Павел розцінив цей збіг обставин як продуманий умисел.

Альма простягла мені свою крихітну долоню; на дотик вона була, немов мертва миша.

— Діти мені вже про вас розповідали, — промовила вона, демонструючи гарні манери.

Погляд Павела був дивний. Він боявся.

Коли хочу описати зовнішній вигляд Альми, то на думку спадають картини: модерн або романтизм. Так, вона могла б стати персонажем казки. Вільне шовкове плаття ностальгічного фасону вигідно підкреслювало її анемічний вигляд, її солом’яний капелюх був прикрашений рожевими стрічками (це при цьому, що в таку пору року радість приносив кожен сонячний промінь), а світло-сірі туфлі мали високі підбори (це зовсім не годилося для вологої заплави Неккару). Усі кольори — ніжні, голос — тихий, очі — в тумані. «Бракує лише непритомності», — промайнула в голові злісна думка. Зрозуміло, що ця розпухла особа була не в змозі чистити унітаз.

— Гелло, ходімо з нами. Так буде веселіше. Ми якраз хотіли бігати наввипередки.

З почуттям гідності я відхилила цю пропозицію. Мені, мовляв, заважає живіт.

Альма проникла у мої сни. Уже за тих кілька хвилин вона запала мені глибоко в душу. З вигляду її не обов’язково назвеш фізично чи навіть психічно хворою, вона радше мала вигляд причепуреної дитини, яку переодягли жінкою. Якби я зустріла Павела десять років тому, нам би не довелося стільки всього пережити, але яка користь від того, що я це постійно повторювала.

Через прогресуючу вагітність я більше не виходила в нічну зміну. Вдома ж мені ніхто не допомагав — сама виносила сміття, мила сходи й вікна квартири, закуповувалася. Лише сад підтримували (мабуть, Дітер) у чистоті. Я найняла жінку з Португалії, яка раз на тиждень приходила прибирати. Чим займався Левін, я не знала: хай там як, але «порше» навіть уночі часто не стояв на своєму місці.

Павел ніяк не знаходив підхожої квартири. Оскільки ж Дітер