Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

безглуздо. Можу зробити тільки один висновок: нас чекає тут ще багато несподіванок, багато загадок, які потребуватимуть розв’язання. Поживемо — побачимо. Тим часом чи не пора братися за діло? Ми щось надто забалакалися з вами. Звичайно, зараз, як ми бачимо, ніч, і виходити з астроплана навряд чи варт, — особливо після розповіді Галі. Але ми можемо, не відкладаючи, встановити, наприклад, чим дихає на Венері ота потвора та інші тварини, яких тут, мабуть, чимало. Вадиме, прошу вас, дослідіть склад повітря зовні, чи придатне воно для нас, чи зможемо ми безперешкодно виходити з корабля… хоч я заздалегідь сумніваюся в цьому, — додав він невесело.

— Єсть, Миколо Петровичу, — відгукнувся Сокіл. Він вийшов до центральної каюти.

Риндін через силу підвівся з крісла і непевними ще кроками пішов слідом за ним, тихо сказавши про себе:

— Мабуть, це зараз найголовніше для нас…

Ван Лун підійшов до Галі, лагідно обійняв її за плечі і незвичайно тепло промовив:

— Дівчино, все цілком ясно. То був не сон. Той звір був-таки поза стінами корабля. Справді, дуже подібний до дракона.

— І ви бачили його? І те, як він ліз між деревами?

— Так, бачив. Потім знову заснув. Мабуть, дуже сильно втомився, вважаю.

— А який же він величезний! Ви ж бачили? — наполягала Галя, якій дуже хотілося почути ще щось про дракона саме від Ван Луна. Але він ухилився від дальшої розмови на цю тему.

— Микола Петрович сказав: ще багато побачимо. Гадаю одне: треба добрі нерви й витримку. Відзначу: радий, що ви влучно стріляєте, дівчино. Вам і мені буде чимало діла. Ходімо, довідаємось, як з повітрям. Також дуже цікаво і важливо.

У центральній каюті Сокіл зосереджено працював біля невеличкого приладу, вигнуті трубки якого зникали в стіні. Автоматичний насос нагнітав повітря до дослідних резервуарів у каюті крізь крани в зовнішній стінці астроплана. Геолог навіть не озирнувся в бік Галі і Ван Луна, що увійшли. Побачивши, що Риндін перев’язує рану на лобі, Галя підбігла до нього:

— Дайте, я забинтую, Миколо Петровичу! Адже мені зручніше, ніж вам!

— Тихше, тихше, Галю, — спинив її Риндін. — Якщо хочете, будь ласка, мені таки й справді незручно бинтувати самому. Тільки не заважайте Вадимові, не відвертайте його увагу, це дуже серйозне дослідження.

Проте аналіз повітря Венери відібрав зовсім не так багато часу. Галя ледве встигла закінчити перев’язку, зроблену за всіма правилами швидкої медичної допомоги, як Сокіл уже виключив прилад. Він мовчки подав Риндіну аркушик паперу з своїми висновками. Микола Петрович так само мовчки продивився ті висновки. Галя і Ван Лун з нетерпінням дивилися на нього. Втім, нахмурене обличчя академіка не обіцяло ніяких радісних новин. Він перечитав чіткі рядки, написані Соколом, ще раз і підвів на товаришів занепокоєний погляд. Галя вся зіщулилася від тривожного чекання.

— Аналіз, певна річ, дуже приблизний, — сказав нарешті Риндін. — У деталях ми його ще уточнимо. Але, друзі мої, вже тепер ясно одне. Не можу вас порадувати. З астроплана можна буде виходити тільки в скафандрах!

Він трохи помовчав, в роздумі покусуючи губи, і закінчив:

— За цими попередніми даними — в атмосфері Венери й справді надто багато вуглекислоти. Не якісь там частки процента, як на Землі, а близько п’ятнадцяти процентів! І це створює для нас дуже утруднені умови, друзі мої. Для нас це забагато. Людина не може дихати таким повітрям. Добре ще, що ми маємо скафандри… хоча їх і залишилося всього три…

Важке мовчання товаришів було йому відповіддю. П’ятнадцять процентів вуглекислоти! Скафандри, без яких не можна виходити назовні, лише три скафандри на чотирьох… Але як же трудно тоді провадити вивчення Венери! Як трудно буде шукати ультразолото!

— Може, це ще не зовсім так? — несміливо, з прихованою надією припустила Галя. — Може, ще раз перевірити?

Ніхто не відповів їй, та вона й сама одразу зрозуміла, що це прозвучало несерйозно: хіба ж міг би отак грубо помилитися в своєму аналізі досвідчений вчений Сокіл?..

Ван Лун сердито проговорив:

— Гадаю, все одно зробимо своє діло. — Він хотів продовжувати, але тут-таки спинився і прислухався разом з усіма.

Пролунало глухе рипіння, наче хтось ззовні шкрябав металічний корпус корабля. Астроплан здригнувся, гойднувся. Передня його частина трохи піднялась і потім знову стала на своє місце. Здавалося, що якийсь велетень намагається перевернути корабель на бік. Корпус астроплана був надто важким і не піддавався, хоча поштовхи були дуже відчутними. Галя бачила зблідле обличчя Сокола, нахмурені брови Ринді-на. Ван Лун міцно тримався за поруччя біля стіни каюти і оглядався, наче шукав щось. І раптом він указав мовчки на ілюмінатор. Галя глянула — і, скрикнувши від несподіванки, схопила Миколу Петровича за руку.

Неясна, туманна тінь заслонила собою весь ілюмінатор, в якому ще за мить до того можна було роздивитися розпливчасті обриси незнаних рослин. Потім тінь зникла. Потому величезна лапа шкрябнула по товстому склу. А ще через мить за ілюмінатором розлилося примарне блакитнувате світло, мінливе, невірне. Воно наближалося, посилювалося, це світло!

Круглі, мов тарілки, зеленкуваті витріщені очі невідомої тварини тупо дивилися в ілюмінатор. Не видно було ані носа, ані чогось іншого, — крім отих очей та ще зморшкуватого великого рота, оточеного твердими наростами. Блакитнувате світло розливалося саме від цього рота. Широко розмикалися і змикалися криві зубчасті щелепи, схожі на вигнуті шаблі.

Це тривало всього кілька секунд. Потім усе зникло.

Невідома гігантська тварина наче розчинилася у фіолетових сутінках за ілюмінатором, — сутінках, що ховали в собі таємниці загадкового світу Венери.

Розділ другий,

де мова йде про радянський прапор на Венері, першу вилазку академіка Риндіна і професора Ван Луна на поверхню дивної планети, а також про те, як у каюті астроплана з’явилися кліщі-кровососи.

Двоє людей в скафандрах з закругленими зверху прозорими циліндричними шоломами вийшли із зовнішнього люка астроплана. Слідом за ними висунулась легка пересувна металічна драбинка — і люк одразу зачинився. Люди в скафандрах установили драбинку так, що її нижній кінець уперся в грунт, і спустилися з астроплана. Це були Риндін і Ван Лун; перший ніс якусь довгасту загорнену в тканину річ, другий тримав у руці коротку автоматичну гвинтівку.

Микола Петрович першим зіскочив з драбинки на грунт — грунт Венери, на який ще не ставала ніколи нога людини. Він оглянувся.

Дивний, незвичайний ранок зустрічав їх на чужій планеті. Вони стояли в міжгір’ї. Гострокінцеві скелі, величезні брили бурого каміння здіймалися праворуч і ліворуч з густої оранжево-червоної рослинності. Високо над скелями повільно пливли важкі сірі хмари, одна за одною, одна