Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

Б'юся, як риба об лід, і — ніщо не виходить. То дитинка вродиться і вмре, то жінка зляже, то худобина здохне, куди не ступиш — хрест. Взяв я в нашого пана горшки ведер чотири на вишинк. І шинкую...

— Пропиваю.

— Не перебивай, чорт!.. Знаєте, як воно є. Випити всякий спішиться, а заплатити — ні. Минув місяць чи два, висохла моя бочка, але і в кармані сухо.

— Бо дурний.

— Мовчи!.. Взяв я знову ведер троє, і знов. Пан не спирається, боргує, аж нараз: "Плати!" Чим же я тобі заплачу, коли в мене, бач, і хрестини, і похорони, і худібка подохла?.. Не питає... На суд пізвав. І водилися ми, і судилися ми, і в сотні, і в полку, і в генеральному суді були, аж до гетьманської військової канцелярії ускочили, бо оба ми люди не прості, він шляхтич, а я козак.

— І що? — спитав Сидір.

— А що ж би? Не знаєте? Право за сильнішим стоїть. Програв я. По четвертому розділі 28 артикулу, пункті першім, якщо позваний не в силі заспокоїти свого позовника грішми по обліку, так тоді дозволяється награждать позовника недвижимим імінієм позваного, по оцінці. Говорив, ніби він і литовське, і магдебурзьке, і саксонське право наізуст витвердив. Недаром же літ кілька правувався і письменний був, від батька письма навчився і — навіть у Чернігові трохи латині лизнув. У нас буцімто всі козаки правом шляхетським судяться, але якщо козак з паном або зі старшиною в право зайде, так тоді якісь тобі другі, панські закони вигадують. Так і зі мною було. Програв я, а коли стали моє недвижиме добро оцінювати, так двір пішов за десять рублів, а морг землі за п'ятдесят шагів. Погадайте!

— Морг землі, цебто двадцять сажень вшир, а шістдесят вдовж! — повторили гуртом.

— За п'ятдесят шагів!

— Морг навожений...

— І оброблений, обсіяний.

— Морг землі за п'ятдесят шагів!

Кивали головами й зітхали... "За п'ятдесят шагів".

— Що ж мені було тоді робить? До пана на відрібок іти? А луснув би він! Пішов я у посполиті, полетів з саранчею, як говориться у нас.

— Не ти перший. Таких тепер чимало, — потішали його.

— В кождій слободі козаки з посполитими, як горох з капустою, перемішані, навіть не вгадаєш, де козак, а де чорняк.

— Як мир — то він козак, а як війна — так посполитий, щоб дома сидіть.

— Промишляє народ.

— А на який кінець?

— На який? На такий, як я отеє зійшов. По дорогах промишляю.

— Не журись, брате. І пани заїжджають себе. От у нас. Ще пан і не застиг, а вже сусід його двір наїхав. За довги, мовляв. Вдова кудись із діточками повіялася, душу спасаючи, а він сидить. Просидить десять літ, і маєток його.

— Нігде правди нема, навіть між панами — ні.

— Поміж ними ще менше, ніж між людьми.

— Гетьман ладу вдержати не може, бо війна, багато турбації має.

— Багато.

— А старшини все одно, що шляхта, правом сильнішого живуть. Від козаків землю скуповують, хоч воно в законах нібито й поставлено, щоб козак тільки козакові землю продавав.

— Закони на те і є, щоб їх обходити.

— Світ на неправді стоїть.

— На ошуці.

— Тому, бо рівного права для всіх нема.

— Бо люди людьми... А ви з яких? — звернулись нараз до Сидора, ніби зразу спитати й позабули.

— Сотниченко.

— Ага! І самі, мабуть, у сотники вскочити гадаєте, а може, й у полковники.

— Не знаю. На війну пішов.

— У канцеляристах краще. Безпечніш. Та й суду ніякого не боїшся, ні сотенного, ні полкового; військовий суд тебе судить, гетьман за тобою стоїть, як і за товаришем бунчуковим. Добра вигадка, що?

— Не знаю. З ніким не правувався.

— Молодий ще. А вже, бач, промишляєш. У московській формі до москалів підкрадаєшся... Хитрець!

Підсміхалися лукаво.

— А може би, ти так до нас пристав? — питали, глузуючи.

— Не хочу, негарно ви робите, панове. Кіннотчикові коня віднять — все одно, що руку відрубати.

— Ще й покарають.

— Може, й розстріляють такого.

— Може, — так яке нам діло до того? Такі часи. Про себе думай, не про шведа... Чого лізе до нас? Сидів би собі за морем та до Лютра молився б.

— А нас москаль дорешти прикрутив би, — завважав Сидір.

— І без того прикрутить. Не бійсь! Цар від гетьмана сильніший.

— Бо цар!

— Бо за ним сам Бельзевуб стоїть. Не одолієш його.

— Ні.

— А коня все-таки або продаш, або дмухнеш на ньому, куди тобі треба, хоч би й на Січ.

— На Січ нелегко перебратися тепер. Кажуть, цар дороги в Запорожжя, як ока в голові, пильнує.

— Бо боїться, щоб запорожці до Мазепи не перейшли.

— Не перепинити йому запорожців. Хитрий народ.

— І лицарський. Як схочуть, так таки перейдуть. А тоді й ми пристанемо до них. Куди запорожці, туди й народ. Вони за нами стоять.

— От Палія жаль, цей за нами стояв.

І стали згадувати фастівського полковника щонайкращими словами, стали гетьмана зневажати, що видав його цареві.

Ой де ж то тепер пан Палій Семен,

Де він тепер журиться,

Та невже ж йому, бідному, в уму

Ще й досі Хвастів сниться...

Журлива п'яна пісня хриплими голосами підбігала північному вітрові назустріч.

— От де був козак! От де була щира душа людська! Абазина на паль посадили, Самусь гетьманські клейноди Мазепі вручив, а Палій все-таки ще тримався.

— Це був козак.

— Це був оборонець нашої волі.

— Це був ненависник всякого насильства.

Сидір не міг добитися до слова. Бачив, що як колись, так і тепер душа поспільства Палієві, а не гетьманові сприяє.

— Лицарський дух одно, а політика друге, — почав. — Знаєте, як гетьман обороняв Семена Пилиповича. Нелегко йому