Дарунок Корній - Гонихмарник

задихається від браку кисню на такій висоті, в очах підстрибує й гойдається світ, а простір навколо заполонюють якісь ефемерні тіні. Від браку кисню, очевидно, починаються глюки. А ще він тут роздвоюється і не лишень у душі, а й реально. Тоді їх тут стає троє: Юрко, Кажан і Гонихмарник. Гонихмарник якимсь дивом вибирається з його тіла і робиться сірим прозорим серпанком. Через оте сіре видиво можна легко розгледіти неспокійні хмари та лілейні верхівки дещо нижчих від Кайлаша сусідніх гір. Ні про що, окрім теплого чаю та пухової ковдри, хлопець тут думати не може. Ті двоє почувають себе на горі, мов риба у воді. Кажана нудить…

З Юрком вони знайомі п'ять літ. Тоді його всі звали ще Сашком, це вже згодом прізвисько Кажан приклеїлося до нього через загадковість, незрозумілу любов до всього чорного і смолисті очі. Єдине, що лишилося від рідної матері, — безмежно глибокі очі, кольору глухої горобиної ночі. Мама померла відразу після пологів. Подарувала йому життя і пішла…

Сашко ріс у неповній родині, як зараз прийнято казати. Він і тато. Від цього не вважав себе ущербним. Ні дідусів, ні бабусь, ні тіток, ні вуйків, ні братів, ні сестер. Мама була сиротою, тож які можуть бути бабусі-дідусі? Татові батьки? Бабуся померла молодою, як і його мама, під час пологів. Дідусь зараз мешкає в Англії. Кажан Його ні разу не бачив. Вони з татом не спілкуються. Тато дідусеві чогось там не може простити. Відповіді годі знайти. Інколи дідусь телефонує, цікавиться життям-буттям онука. Запрошує до себе в гості. В Україну йому зась — син заборонив. У дідуся І Лондоні гарна робота, він — успішний художник, велика родина (дружина та її діти).

У житті батька періодично з'являлися жінки, але вони так стрімко змінювалися, що малий Сашко так і не встигав запам'ятати, як слід, бодай одну з них. А тим більше до котроїсь звикнути. Та й зрештою, то зайве, оскільки від жодної з них не віяло ані теплом, ані затишком, як ото від мам його однокласників. З роками Кажан зрозумів, що це не кохання і навіть не пристрасть тримають тих жінок біля його батька. Це хіть, жахливо-небезпечна і така зваблива, мов вогонь для метелика. Сашко змалечку знає про батькову міць. Можливо, спочатку вона його і лякала, цього він не пригадує. Згадується лишень сила, якою віяло від тата і якій він завше так заздрив. Знав, що прийде час, і сила стане його. Батько готував сина до цього. Але хлопець і передбачити не міг, що усе трапиться так швидко і наскільки це класно — володіти силою. П'ять років тому з батьком трапився банальний нещасний випадок, взимку підсковзнувся на вулиці та гепнувся добряче. Перелом лівої руки. Руку зле склали, дві операції. Наслідок — сила та міць до руки так і не повернулися. От і змушений був батько передати синові свої таланти і душу Гонихмарника в доважок.

Оце був шок. Спочатку почувався трішки незвично, лячно, бо відчув у собі ще чиюсь присутність. Сусід виявився приязним і спокійним, не балакучим. Звиклися! Зате сила Гонихмарника полягала не лишень у вмінні владарювати стихіями: дощами, снігами, хмарами, деякими вітрами. Він бачив зазвичай, як усі нормальні люди, очима й водночас, якимсь чином, міг бачити вночі, розумів мову птахів, тварин. З часом довідався, що при великому бажанні може читати думки людей, однак не всіх. Були такі, які просто не зчитувалися. Можливо, цей талант слід розвивати для кращого ефекту? Однак і цього, що вже має, цілком достатньо. Хлопець і не мислить поки що вдосконалюватися. Він перших три місяці перебував у якомусь напівнавіженому стані, вважаючи себе чи не самим Господом Богом. Дівчата, які ще донедавна не завжди помічали нічим не примітного високого, мов тичка, та худющого, схожого на Чахлика Невмирущого юнака, враз аж надто активно почали ним цікавитися. Запрошували на побачення, пропонуючи відверто хлопцеві не тільки дружбу. Людина до всього звикає, особливо до розкошів, до багатства та й до всесильності також.

Сашко відразу кинувся випробовувати подаровані батьком сили. Так він тоді це сприймав. Наганяв на місто жахливі грозові дощі, частенько з градом, буревії, навіть випадково одного разу накликав смерч, тобто експериментував. Якось через свою необережність ледве не загинув. Батько попереджав, що існують хмари і дощі, непідвладні силі Гонихмарника. Ними управляти заборонялося, тим паче втручатися. То вже потрібна сила вищого ґатунку, і влізати туди навіть небезпечно. Як розрізнити ці хмари? Дуже просто. Той, що живе в тобі, знає. Ага. Краще б він того не говорив. Не можна, отже, слід спробувати. І ось він, молодий-дурний, стоїть на дахівці чотирнадцятиповерхового будинку і наперекір батькові та Гонихмарнику простягає до неба руки. Зненацька його паралізує страх, бо те, що шкіриться до нього з неба, звичайним жартом назвати важко, і та енергетика, яка ллється звідти, надмогутня. Знає, коли не обірве зв'язок з отими хмарами, то вже точно гаплик. Те, що сидить у хмарі, повністю відбирає його волю та сили і коли вже, здається, все — кінець… Чиясь тепла рука спокійно опускається на його плече, і він приходить до тями вже тут — на Вершині світу. Спочатку думав, що потрапив у пекло (чому не гаряче?), потім — у рай (захолодно). Тоді познайомився з Юрком, який врятував його.

Вибрики з отою горою, яка завжди так лякає і нервує Сашка, Юрко пояснював невигадливо — це можливість порозумітися з Гонихмарником без свідків. Хоча Кажан і не думає, що все так просто у взаєминах цих двох.

Сашко й досі не розуміє — хто він, цей Юрко. Безтямно закоханий у Львів юнак. Знає кожну цеглинку, дбайливо припасовану в бруківку міста чи в його стіну. Може поіменно назвати кожного мешканця міста, не лише з нині сущих, а й із тих, кого давно нема, від графа до нікчемного бомжа. Завжди виправдовує найбезглуздіші вчинки дітей свого міста. Сам так каже. Що вже й казати про історію Львова, яку він знає досконало. Одягнений завше в біле, навіть у найпохмурніший день. Дуже любить гарбузове насіння. Дивак.

Сашко досі не розуміє — чому тоді Юрко врятував його? Збоку так виглядає, що Кажан не зовсім чиста сила. На це Юрко лише посміхнувся і відповів:

— Не мели дурниць, Сашко! Не все так однозначно, друже! Ти надто високої думки про себе. Теж мені — нечистий! Це звання також заслужити треба.

— Але ж я ділю своє тіло ще з