Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

На суконці ясній поясок із хмарин.

Аве!

Сп’яла руки, в руці білі чотки і хрест.

Таж це Діва свята, це Цариця небес!

Аве!

Ясний промінь святий на Бернарду упав,

Зчервоніла вона від небачених сяйв.

Аве!

На колінках вона молиться гаряче,

Божа Мати тоді до Бернарди рече:

Аве!

Без гріха тільки я народила колись —

Отож хочу усім помагати я скрізь —

Аве!

І до мене сюди лине вірний мій люд,

Помолися і ти! Спокій знайдеш ось тут!

Аве!

Всім народам скажи, чоловікам, жінкам,

Що це тут мій ковчег і величний мій храм!

Аве!

А струмок той живий, що дзюрчить і пливе

Скаже вам, що для вас в мене серце живе.

Аве!

Слава, слава тобі, ти, долинко мала,

Мати Божа ось тут собі місце знайшла!

Аве!

О, Маріє свята — тут печера Твоя,

Ти нам рай принесла, що Тобою сія!

Аве!

І від першого дня в щасті й горі журбі

Юрби ходять сюди поклонятись Тобі!

Аве!

А між тими, що йдуть, між Твоїми людьми,

В дні важкі і сумні йдем до Тебе і ми!

Аве!

Зглянься, Мати, на нас, перед нами іди,

Там, де Божий престол, Ти веди нас туди!

Аве!

О, Царице небес, поможи нам усім,

Так, як мати свята, рідним дітям своїм!

Аве, аве, Марія!

У Туровій-Вольській було багато лятрин, і всюди в них валялися папірці з «Люрдською піснею».

Капрал Нахтіґаль з-під Кашперських гір роздобув у переляканого єврея пляшку горілки, зібрав кількох товаришів, і вони почали співати німецький текст «Люрдської пісні» без рефрену «Аве» на мотив пісні «Принц Євген».

Дорога зробилась нестерпно поганою, і передовий загін, який повинен був забезпечити нічліг для одинадцятої роти, вже поночі потрапив у лісочок біля річки. Цей лісочок мав привести їх до Лісковця.

Балоунові вперше в житті доводилося йти невідомо куди. Все: і темрява, і те, що їх послали вперед шукати квартири, здавалося йому надзвичайно таємничим; раптом у нього з’явилась підозра, що це не випадково.

— Камаради, — тихо зойкнув він, спотикаючись на стежці, що звивалась вздовж річки. — Вони принесли нас в жертву.

— Як то? — теж стиха визвірився на нього Швейк.

— Камаради, не кричіть так, — благаючим голосом просив Балоун. — В мене аж мороз поза шкірою бігає. Я відчуваю, вони нас почують і зараз же почнуть стріляти. Я це знаю. Вони нас послали вперед, щоб ми перевірили, чи немає поблизу ворога, а коли почують стрілянину, то одразу ж дізнаються, що далі йти не можна. Ми, камаради, фольпатруль[144], як мене вчив капрал Терна.

— То йди вперед, — сказав Швейк. — Ми підемо за тобою, а ти захищай нас своїм тілом, якщо вже вродився таким велетнем. А коли тебе підстрелять, ти нас повідомиш, аби ми вчасно могли зробити «nieder». Ну й вояка ж з тебе, кулі боїться. Кожен солдат повинен з цього тільки радіти, бо кожен солдат мусить знати: чим більше куль ворог вистріляє, тим менше залишиться в нього боєприпасів. Кожен постріл, спрямований ворожим солдатом проти тебе, зменшує його боєспроможність. До того ж, стріляючи в тебе, він дуже радіє, бо принаймні не мусить і далі тягати на собі патрони, йому і бігти легше.

Балоун тяжко зітхнув:

— Але ж у мене вдома господарство.

— Начхай на господарство, — порадив Швейк. — Ліпше віддай життя за найяснішого цісаря. Та невже тебе цьому не вчили на військовій службі?

— Там про це лише згадували, — не зрозумів дурнуватий Балоун. — Вони мене тільки ганяли по учбовому плацу, а потім я вже ніколи ні про що подібне не чув, бо зробився денщиком… Якби бодай найясніший цісар нас краще годував…

— Ну й проклятуща ж ти ненажерлива свиня! Вояків перед боєм узагалі не слід годувати. Це нам багато років тому пояснював у школі капітан Унтерґріц. Той, бува, нам завжди говорить: «Кляті чортяки, якщо б коли-небудь вибухнула війна і справа дійшла до бою, то боронь вас Боже перед боєм наїдатися. Хто наїсться і дістане кулю в живіт, тому амінь, бо вся каша і хліб після такого поранення вилізуть з кишок, і у солдата зараз же антонів вогонь. Але коли шлунок порожній, то така рана у живіт — дурниця. Так, немовби тебе оса вжалила, просто приємно».

— Я швидко все перетравлюю, — заспокоїв товаришів Балоун. — У мене в шлунку ніколи нічого не залишається. Я, братіку, зжеру, бувало, цілу миску кнедлів із свинячою печенею та капустою, а за півгодини більше трьох ложок з мене не вийде. Решта в мені розсмоктується. Інший, наприклад, скажімо, з’їсть лисички, а вони вийдуть з нього такими, як були, тільки сполоснути їх і знову можна подавати з кислою підливкою. А в мене — навпаки. Нажеруся лисичок — інший би від цього луснув — а викладу потім лише трохи жовтої каші, немов дитинка наробила, решта в мене піде. В мені, брате, — конфіденційно зізнавався Балоун Швейкові, — розпускаються риб’ячі кості і сливкові кісточки. Якось я навмисно підрахував. З’їв я сімдесят сливкових кнедликів з кісточками, а коли приперло, пішов я за стодолу, потім розгорнув ці кісточки трісочкою, відклав убік і підрахував. Із сімдесяти кісточок в мені розпустилося більше половини.

З Балоунових уст злетіло тихе і довге зітхання:

— Моя стара робила сливові кнедлики із картопляного тіста, до якого додавала трохи сиру, щоб було поживніше. Вона більше любила кнедлики, посипані маком, ніж сиром, а я — навпаки, через це одного разу натовк її по пиці… я цінувати не вмів свого родинного щастя.

Балоун зупинився, поплямкав, облизався і сказав сумно та ніжно:

— Знаєш, друже, тепер коли немає ніяких кнедлів, мені здається, що все ж таки моя жінка мала рацію: вони з маком таки ліпші. Тоді мені завжди здавалося, нібито мак застрявав між зубами, а тепер я мрію про нього. Моя жінка зазнала зі мною дуже багато лиха. Скільки вона, бідолаха, наплакалася, коли я вимагав, щоб вона до ліверних ковбасок клала більше майорану, при цьому ніколи не обходилося без ляпанця. Одного разу вона не хотіла різати на вечерю індика, мовляв, вистачить з мене й півня. Я її, бідну, тоді так оперіщив, що аж два дні пролежала.

— Ох, приятелю, — схлипнув Балоун, — якби тепер ліверну ковбасу, хай вже без майорану, і півника… Ти любиш підливу з хріну? Який я бувало галас зчиняв через неї. А сьогодні пив би її, як каву.

Балоун поволі забував про уявну небезпеку і в нічній тиші, спускаючись вниз на Лісковець, продовжував зворушено розповідати Швейкові про те, чого він раніше не шанував, а