Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

Взагалі ви там нічого не витівали, навіть не говорили: «Ви мене ще не знаєте…» Така річ може в спеку трапитися з кожним. Декому це подобається, але дехто потрапляє в таку історію, як сливка в лайно. Коли б ви були знали старого Вейводу, полірувальника з Вршовіц, так той, мельдую послушно, пане лейтенанте, вирішив ніколи не пити жодних напоїв, від яких міг би сп’яніти. Хильнув він чарку на дорогу і пішов з дому шукати безалкогольних напоїв. Спочатку завітав до шинку «На зупинці», замовив собі там чвертку вермуту і почав обережно випитувати шинкаря, що, власне, п’ють абстиненти. Він, як не беріть, правильно вважав, що для них навіть чиста вода і то страшний напій. Шинкар йому пояснив, що абстиненти п’ють содову воду, лимонад, молоко, але і різні безалкогольні вина, холодну часникову юшку та інші неспиртні напої. З усіх цих напоїв старого Вейводу найбільше вабили безалкогольні вина. Він запитав, чи буває безалкогольна горілка, випив ще одну чвертку і поговорив з шинкарем про те, що це, дійсно, великий гріх часто напиватися, шинкар йому на це відповів, що він все на світі стерпить, за винятком одного! — п’яної людини, яка в іншому місці впивається, а до нього приходить витвережуватися пляшкою содової води та ще крім усього й набешкетує. «Нажлуктайся у мене, — каже шинкар, — тоді ти моя людина, а інакше я тебе і знати не хочу». Старий Вейвода допив і пішов далі, аж поки не придибав, пане лейтенанте, на Карлову площу до винарні, куди він і раніше заходив, і запитав там, чи немає в них безалкогольних вин. «Безалкогольних вин ми не маємо, пане Вейводо, — відповіли йому. — Але зате знайдеться вермут і шеррі». Старому Вейводі стало якось незручно, і він випив там по чвертці вермуту і шеррі. Поки сидів там, познайомився, пане лейтенанте, з якимось таким самим, як він, ворогом алкоголю. Слово за слово, випили ще по чвертці шеррі, а наприкінці той пан сказав, що він знає місце, де подають безалкогольні вина. «Це на Бользановій вулиці, вниз по сходах, там грає грамофон». За таку приємну інформацію старий Вейвода поставив ще цілу пляшку вермуту, а потім обидва почимчикували на Бользанову вулицю, де треба йти сходами вниз і де грає грамофон.

І дійсно, там подавали лише фруктові вина не тільки без спирту, але взагалі без алкоголю. Спочатку вони замовили по півлітри аґрусового вина, потім півлітри порічкового, а коли випили ще півлітри безалкогольного аґрусового вина, ноги під ними після усіх тих вермутів та шеррі почали вгинатися. Тут вони почали галасувати, аби їм принесли офіційне підтвердження, що вони дійсно п’ють тут вино без спирту. Вони, мовляв, обидва абстиненти, і якщо їм зараз же не принесуть такого підтвердження, вони усе розтрощать разом із грамофоном. Довелося поліцаям тягти обох по тих сходах нагору на Бользанову вулицю, упхати їх до поліційної тарадайки і кинути в арештантську. Обидва, як абстиненти, засуджені за п’янство.

— Якого біса ви мені це розповідаєте? — торохнув поручник Дуб, який від тієї розповіді зовсім витверезився.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, що хоч, власне, воно одне з другим не в’яжеться, але коли вже ми так обидва розговорилися…

Поручникові Дубові в цю хвилину спало на думку, що Швейк його знову образив, і оскільки майже витверезився, то гарикнув:

— Ти мене ще пізнаєш! Як ти стоїш?

— Мельдую послушно, погано стою, бо забув каблуки вкупі тримати. Але я зараз це зроблю. — І Швейк знову взірцево виструнчився.

Поручник Дуб роздумував, що б ще таке додати, але врешті сказав тільки:

— Дивись, щоб це мені було востаннє! — І, ніби на додаток, повторив своє старе прислів’я, трохи змінивши його:

— Ти мене ще не знаєш, але я тебе знаю.

Відходячи від Швейка, поручник Дуб з похмілля подумав: «Може б, на нього більше вплинуло, якби я був сказав: — Я тебе, чорте, вже давно знаю з поганого боку».

Потім поручник Дуб покликав свого денщика Кунерта і наказав йому роздобути дзбанок води.

Треба віддати Кунертові належне, що він довго добував у цій Туровій-Вольській і дзбанок, і воду.

Дзбанок йому пощастило вкрасти у священика, а воду до дзбанка він набрав з однієї криниці, забитої дошками. Для цього йому, звичайно, довелося вирвати кілька дощок. Криниця була забита тому, що вода в ній була підозріла на тиф.

Поручник Дуб однак випив цілий дзбанок без жодних дальших наслідків, чим підтвердив прислів’я «Добрій свині все на користь».

Всі дуже помилялися, коли сподівались, що ночуватимуть в Туровій-Вольській.

Надпоручник Лукаш викликав телефоніста Ходоунського, рахункового фельдфебеля Ванєка, ротного ординарця Швейка та Балоуна. Наказ був простий: всі залишають зброю в санітарній частині і негайно вирушають в дорогу на Малий Паланець, а потім вздовж потоку вниз у південно-східному напрямку — на Лісковець.

Швейк, Ванєк і Ходоунський — квартир’єри. Вони мусять забезпечити нічліг для роти, яка за годину або найбільше за півтори прийде за ними. Балоун тим часом у місці, де буде ночувати він, тобто надпоручник Лукаш, мусить наказати засмажити гуску, а трьом іншим доручається пильнувати за Балоуном, щоб він не зжер половину. Крім цього, Ванєк із Швейком мусять купити свиню для роти вагою відповідно до кількості людей у роті. Вночі варитимуть ґуляш. Нічліг для солдатів мусить бути пристойний, треба обминати завошивлені хати, щоб люди як слід відпочили, бо рота вже о пів на сьому ранку виступає з Лісковця через Кростєнко, на Стару Сіль.

Треба знати, що батальйон вже не мав нестачі в грошах. Бригадне інтендантство в Сяноку виплатило йому авансом за майбутню бойню. В ротній касі було понад сто тисяч крон, а фельдфебель-рахівник Ванєк дістав наказ по прибутті на місце (тобто вже в окопах) підрахувати і виплатити перед смертю роті за недоданий хліб та обід дійсно належну їй суму.

Поки всі четверо збиралися в дорогу, в роті з’явився місцевий священик і роздав солдатам листівки з «Люрдською піснею», в залежності від національності, кожному його рідною мовою. В нього була ціла купа цих пісень. Йому їх залишила для роздавання маршовим військовим частинам якась особа визначного військового церковного сану, що роз’їжджала з якимись повіями по спустошеній Галичині в машині.

Де в долині струмок, де гора понад ним,

Вістку янгольський дзвін сповіщає усім.

Аве, аве, Марія!

Оповив святий дух і Бернарду малу,

На той берег спішить на квітчасту траву.

Аве!

А на скелі це що? — дивне сяйво росте, —

Ясна постать у нім і обличчя святе!

Аве!

Білий одяг, як сніг, із лілей, певне,