Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

серйозніше, довелося навіть зашивати. Проте більш ніж десять днів ніхто нас із такими пораненнями не тримав на лікарняному ліжку з відносно свіжими, проте завжди випраними простирадлами.

Звісно, в тому, що сталося вночі, ніхто особливо не розбирався. Нас по черзі допитали під протокол, і я чомусь вирішив не називати «кумові» Саву Зубка. Ні з ким про це не домовлявся — рішення випливло з небажання всіх інших учасників сутички називати взагалі хоч когось. Загальне «не знаю», повна несознанка бандерівців передалася мені, тож я тиснув та інше: випадково потрапив у цю кашу. У принципі такі ситуації відповідали дійсності. Навряд чи я міг ввійти в якусь змову із націоналістами, та й Бородін із Абрамовим добре вивчили мене і, відповідно, моє небажання влазити в чужі розбірки з доброї волі.

Згодом я зрозумів небажання бандерівців переповідати в оперативній частині табору справжній розвиток подій. По-перше, це означало співпрацю з адміністрцією, з комуністами, чого Червоний та інші дозволити собі не могли. По-друге, вони зробили висновки, і результати цього не лише я, а вся зона побачила досить скоро. Поки ж ми лежали на ліжках поруч. Так і почалося наше тісніше знайомство.

І хоча ми з бандерівцем билися пліч-о-пліч у темряві, мені однаково не хотілося вступати з ним у тісніший контакт. Червоний почав першим, запитавши наступного ж дня коли мене відпустили з допиту в лікарняну палату.

— Тебе як звати?

— Віктор, — відповів здивовано, бо чомусь вважав — Данилові моє ім’я вже відоме.

— Звідки сам?

— Ленінград.

— За що тут? — Це вже скидалося на допит.

— Тобі яке діло? — мимоволі огризнувся я.

— Все ж таки?

— У танку горів, — промовив, трошки подумавши. Мені самому не хотілося зайвий раз згадувати свою печальну історію.

— Не згорів, виходить...

— Як бачиш... Навіть не обгорів.

— Далі що? За те, що не обгорів, сюди потрапив? Чому політична стаття?

— Коли наш танк підпалили, німці саме прорвалися. Півтори доби був у ворожому тилу. У лісі пересидів... Потім наші знову захопили цей рубіж. Ну, я вийшов до своїх.

— Ага. Свої ж тебе і посадили.

— Це помилка! — вирвалося в мене.

І одразу ж пошкодував через свою нестриманість — Червоний, справжній ворог радянського народу, тепер може вирішити, що я теж маю певні претензії до влади.

— Помилка, — легко погодився він. — А в чому помилка?

Я зітхнув. Мабуть, таки доведеться йому пояснити.

— Екіпаж розстріляли, коли підбитий танк загорівся. Мені, вважай, пощастило — ані опіку, ані подряпини. Про це мене потім особісти питали: чому весь екіпаж загинув у бою, а механік-водій навіть не постраждав? Що робив у ворожому тилу тридцять чотири години? Куди подівся планшет командира танку? Ну звідки я знаю, куди подівся його планшет! — Раптом я завівся. — Ну, слово за слово — пішло звинувачення в зраді батьківщини. Мовляв, чому я не застрелився, коли опинився в оточенні... А німці мене не помітили навіть! Там же війна кругом! Говорить особіст: вас, сержанте Гуров, устигли перевербувати, бо ви віддали фашистам планшет свого командира, а там були стратегічно важливі карти... Не було там стратегічно важливих карт!

— Ти звідки знаєш? — Червоний усміхнувся кутиками губ.

— О! Точно так мене питали в особливому відділі фронту! Звідки сержант може знати, що тримає у своєму планшеті старший лейтенант? Таки потягнув за собою і навіть зазирав... Аби ще мене хоча б поранили... Ну хоч якась подряпина...

— Бач, як буває: цілий — і не слава Богу. Краще, якби вбили. — Попри серйозність ситуації Червоний знов усміхався.

Наче думки мої читав: часом мені таке спадало на думку, та я гнав це від себе. Далі відчував десь глибоко у свідомості — не повинен я ось так запросто, наче рівному собі, ніби як... не знаю... сповідатися цьому зраднику... Хай навіть не сповідатися, навіть говорити з ним про подібні речі. Та зупинитися вже не міг: за весь час ніхто — від фронтового вгодованого особіста до зека на сусідніх нарах — не цікавився моєю сумною історією з такої неприхованою щирістю.

Поки, правда, я не міг розібратися, що ж так тішить Червоного в моїх поневіряннях, але тоді вирішив: десь у глибині душі бандерівець знущається з колишнього сержанта червоної армії. Не через ненависть до мене особисто — адже тоді, під час кривавої бійки в бараку, Данило, чесно сказати, врятував мені життя чи принаймні вберіг від тяжкого поранення. Просто у них це в крові — не любити нас: так я тоді думав. Та почавши розповідь чи сповідь, уже не міг зупинитися.

— Не знаю, що краще... Тільки потім мені, вважай, підфартило. Приїхав за тиждень якийсь серйозний чоловік із військової прокуратури, вивчив усі, на його думку, суперечливі справи. Дійшло до моєї. І вирішив так: з мене досить трьох місяців штрафної роти та розжалування в рядові. Ну, хай так — рядовий, штрафник, зате живий. Там теж люди воюють. Тільки далі я сам, напевне, винен...

— Тобто, ти сам не знаєш точно, винен чи ні? — З того моменту я відчував певний тиск з боку співбесідника.

— Ну... Я міг би стриматися...

— Від чого?

Я зітхнув.

— Нас послали в атаку, на прорив... Штрафників завжди кидають уперед, коли треба прорвати лінію оборони на важкій ділянці...

— Гарматне м’ясо — відомий прийом, — кивнув Червоний. — І що далі?

— Нічого! — несподівано для себе огризнувся я. — Багато ти знаєш! Ми воювали! На війні! На передку, в окопах! Із німцями, твою мать!

— Ми теж воювали, — спокійно промовив Червоний. — І з німцями теж.

— Мовчав би! Ми воювали за батьківщину!

— І за Сталіна, — нагадав він.

— За Сталіна! — Тепер я говорив із викликом. — За Сталіна! За батьківщину і за Сталіна бійці піднімалися в атаку та йшли з гвинтівками на танки! І таких, як ви, на фронті без суду — до стінки! Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік!

— Справді, іменем вашого совіцького союзу, — Червоний саме так, зумисне перекручено, вимовив назву країни, — наших вояків та простих людей, українців, розстріляли ваші за десять років багато. — Він тримався спокійно, як людина, впевнена у своїй правоті. — Ось ти сидиш у таборі, тебе засудив радянський суд. І однаково вимагаєш стріляти таких, як ми. Як я, — бандерівець ткнув себе пальцем у груди. — Навіть без суду. Так?

— А хоч би й так, — поки я не вповні розумів, до чого веде бандерівець, хоча підозрював — заганяє