Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Я знайшла на стіні Ноя та його ковчег. Всесвітня катастрофа, що ледь не поклала край всім формам життя, настрою явно не додавала, і мені довелося її відкинути. Он святий героїчно вбиває дракона, але він викликав надто близьку асоціацію з полюванням і тому навряд чи додавав Метью душевного комфорту. Над входом виднілася фреска на тему Судного Дня. Шеренги янголів у її верхній частині сурмили в золотисті сурми, але образ пекла унизу наводив жах і був він розташований так, щоб відвідувачу, який виходив із церкви, неодмінно впали в око ті, хто був засуджений на вічні пекельні муки. Воскресіння Лазаря також було б слабкою втіхою для вампіра. Від Діви Марії теж було мало користі. Вона стояла напроти Йосипа на вході до апсиди, така неземна, спокійна й безтурботна — ще одна згадка про все те, що втратив Метью, втративши свою родину.

— Тут принаймні малолюдно. І Філіп рідко сюди заходить, — пояснив Метью стомленим голосом.

— Тоді залишаймося тут. — Зробивши кілька кроків уперед, я зупинилася біля нього і відразу ж перейшла до суті. — Що сталося, Метью? Спершу мені здавалося, що це через потрясіння, якого ти зазнав, занурившись у своє колишнє життя; ну, ще мені гадалося, що тебе нервує перспектива бачити свого батька і мовчати про його майбутню загибель. — Метью так і залишився стояти навколішки, до мене спиною, і опустивши голову. — Але твій батько вже знає своє майбутнє. Значить, має бути якась інша причина.

Атмосфера в церкві була гнітючою, наче мої слова видалили з неї увесь кисень. Не чулося ані звуку, лишень голуби воркували на дзвіниці.

— Сьогодні день народження Лукаса, — озвався нарешті Метью.

Його слова мене наче кулаком ударили. Я опустилася на коліна поруч із ним, утворивши довкола себе темно-червоне коло своїми широкими спідницями. Філіп мав рацію. Я не знала Метью як слід.

Він підняв руку і показав місце в підлозі між ним та Йосипом.

— Він похований отам, разом зі своєю матір’ю.

Жоден знак на камені не свідчив про тих, хто під ним спочив. Натомість на ньому були лишень гладенькі впадини, схожі на ті, що їх залишають ноги на кам’яних сходинках за довгі роки. Метью простягнув руку; його пальці чітко лягли у ці заглибини, завмерли, а потім відсмикнулися.

— Частина мого єства померла, коли помер Лукас. Те саме було з Бланкою. Її тіло поховали тут через кілька днів після Лукаса, але іще перед смертю очі її спорожніли, а душа відлетіла геть. То Філіп дав ім’я моєму сину. Грецькою «Лукас» означає «сяйний». Тієї ночі, коли він народився, Лукас був такий біленький та бліденький… Коли повитуха підняла сина угору, його шкіра спіймала відблиск вогню в каміні, так само як місяць відбиває сонячне сяйво. Дивно, що я так добре пам’ятаю це, хоча скільки років минуло… — Метью перервав свої незв’язні спогади й витер очі. Коли він прибрав руку від обличчя, на пальцях стало видно розмазані червоні смуги.

— А як ти познайомився з Бланкою?

— Коли прийшла перша зима у нашому селі, я кидав у неї снігові кульки. Я робив усе, щоб привернути її увагу. Вона була така струнка й тендітна, така скромна й відлюдькувата… Багато хлопців прагнули з нею потоваришувати. Коли настала весна, Бланка дозволила мені проводити її додому з базару. Вона полюбляла ягоди. Кожного літа кущі біля церкви повнилися ними. — Метью на мить замовк, роздивляючись червоні смуги на своїй руці. — Кожного разу, коли Філіп бачив у мене на пальцях плями від соку тих ягід, він сміявся і передрікав, що восени буде весілля.

— Наскільки я розумію, він мав рацію.

— Ми обвінчалися у жовтні, після збору врожаю. На той час Бланка була вже на третьому місяці вагітності. — Метью все відтягував завершальну стадію нашого шлюбу, а проти чарів Бланки встояти не зміг. Це було набагато більше від того, що я бажала знати про їхні стосунки.

— Уперше ми покохалися в розпал серпневої спеки, — продовжив Метью. — Бланка завжди була готова догодити іншим. Коли я згадую ті часи, мені думається: а чи не знущалися над нею іще в дитинстві? Я не маю на увазі покарання — нас усіх карали за ті чи інші прогрішення — я говорю про дещо гірше. І це зламало її волю. Моя дружина була вже навчена давати те, чого хотілося старшим, сильнішим та безжальнішим. А я й був старший, сильний та безжальний; мені хотілося, щоб тієї літньої ночі вона сказала мені «так», — і вона сказала.

— Ізабо розповідала мені, що ви сильно кохали один одного, Метью. І що ти ніколи не змушував її робити що-небудь проти її волі, — сказала я, бажаючи хоч якось полегшити той біль, який завдавали йому ці спогади.

— Бланка не мала волі. Доки не народився Лукас. Та й то — вона проявляла її лише тоді, коли сину загрожувала небезпека або коли я на нього сердився. Усе своє життя їй хотілося захищати когось меншого та слабшого. А натомість отримала низку невдач і нещасть. Лукас не був нашою першою дитиною, і з кожним викиднем Бланка ставала дедалі м’якшою, слабшою і слухнянішою. Менш здатною сказати «ні».

Те, що я почула, лише в загальних рисах нагадувало ту історію, яку колись розповіла мені Ізабо. То була історія палкого кохання і великого горя. А історія, яку розповів мені Метью, була позначена неослабним горем та відчуттям непоправної втрати.

Я прокашлялася.

— І нарешті з’явився Лукас.

— Так. Після багатьох років, коли я запліднював Бланку смертю, мені вдалося дати їй Лукаса, — сказав Метью і замовк.

— А чим ти міг зарадити, Метью? То було шістнадцяте сторіччя, і тут лютувала епідемія. Ти не міг врятувати ані сина, ані дружину.

— Я міг принаймні відмовитися від неї, не кохатися з нею. Тоді не було б кого й втрачати! — вигукнув Метью. — Вона не казала «ні», але коли ми кохалися, в її очах я завжди бачив спротив і неохоту. Кожного разу я обіцяв їй, що цього разу дитинча неодмінно виживе. Я б усе віддав, аби тільки…

Мене боляче вразило, яку ж сильну прив’язаність і досі відчував Метью до своїх померлих дружини та сина! Їхні духи й до сих пір витали над ним і над цим селом. Але