Стефані Маєр - Світанок

у голові нашу розмову, намагаючись спам’ятати, які саме думки не захотів висловити вголос. І пригадав водночас із тим, як здогадався Карлайл.

— О, — здивовано вигукнув він. — Ти вважаєш, воно… голодне?

Розалія присвиснула. Більше вона не видавалася підозріливою. Її відворотно-прекрасне обличчя сяяло, очі збуджено розширилися.

— Звісна річ, — муркнула вона. — Карлайле, у нас є цілий запас крові першої групи, резус негативний, який ми приготували для Белли. Непогана ідея, — докинула вона, уникаючи мого погляду.

— М-м-м… — Карлайл замислено потер рукою підборіддя. — Цікаво… Але з іншого боку, яким чином було б найкраще влити?…

Розалія похитала головою.

— Нема часу вигадувати велосипед. Треба почати з традиційного способу.

— Стривайте хвилинку, — прошепотів я. — Зачекайте. Ви що… ви збираєте примусити Беллу пити кров?

— Це була твоя ідея, цуцику, — сказала Розалія, нахмурившись, але так і не дивлячись на мене.

Я проігнорував її — спостерігав за Карлайлом. Та сама тінь надії, що була в Едвардових очах, з’явилась і в очах доктора. Він стиснув вуста, міркуючи.

— Але ж це… — я не міг дібрати слова.

— Страховинно? — підказав Едвард. — Огидно?

— Типу того.

— Але якщо це їй допоможе? — прошепотів він.

Я сердито похитав головою.

— А як ти збираєшся це зробити? Заткнути їй у глотку трубку?

— Я збираюся спершу запитати її думку. Проте перед тим я хотів порадитися з Карлайлом.

Розалія кивнула.

— Коли їй сказати, що це може допомогти малюкові, вона погодиться на все. Навіть якщо й справді доведеться годувати їх через трубку.

І тоді я збагнув — щойно вчув оцей ніжний мусі-пусі голосочок, коли вона вимовила слово «малюк», — що білявка погодиться на все, аби тільки врятувати те кляте чудовисько-кровопивцю. То ось воно що — те, що об’єднало її з Беллою? Розалію цікавить тільки дитина?

Краєм ока я помітив, як Едвард коротко кивнув, не дивлячись у мій бік. Проте я знав, що він відповідає на моє німе питання.

Ха. Ніколи не думав, що в цій холоднокровній Барбі прокинеться материнський інстинкт. Отож не про турботу про Беллу йдеться — коли треба буде, Розалія, либонь, власноруч застромить трубку їй у горло.

Едвард стиснув вуста — лишилася вузенька щілина, і я одразу збагнув, що маю рацію.

— Та-ак, у нас нема часу, щоб розсиджуватися тут і базікати, — нетерпляче мовила Розалія. — То що ти скажеш, Карлайле? Варто спробувати?

Карлайл шумно зітхнув, а тоді звівся на ноги.

— Ми спитаємо Беллу.

Білявка самовдоволено посміхнулася — була певна, що коли йдеться про Беллу, то тут нема чого хвилюватися.

Я теж змусив себе звестися й поплентався за ними, коли вони всі зникли в будинку. Я й сам не знав чому. Просто дурна цікавість, мабуть. Це було мов у фільмі жахів. Чудовиська і кров повсюди.

Белла лежала пластом на лікарняному ліжку, а живіт її під простирадлом височів, мов гора. Шкіра її була восковою — безбарвною і навіть начебто прозорою. Можна було подумати, що вона вже мертва, якби її груди не здіймалися легенько, якби вона не дихала слабенько. Та ще не її очі, які слідкували за нашою четвіркою виснажено, але з підозрою.

Решта вже підійшли до неї — просто перелетіли через кімнату. Моторошно було дивитися на це. Я ж наближався повільним кроком.

— Що відбувається? — вимогливо запитала Белла хрипким шепотом. Її воскова рука смикнулася вгору — наче вона хотіла захистити свій роздутий живіт.

— У Джейкоба виникла ідея, яка може тобі допомогти, — мовив Карлайл. Ліпше б він про мене й не згадував. Я ж бо ніяких ідей їм не продавав. Віддайте належне її чоловікові-кровопивці, він заслужив. — Це буде… неприємно, але ж…

— Але це допоможе малюкові, — оптимістично перебила його Розалія. — Ми придумали кращий спосіб його нагодувати. Можливо.

Повіки Белли здригнулися. Тоді вона виснажено кахикнула — то був смішок.

— Неприємно? — прошепотіла вона. — Боюся, невелика буде різниця, — вона покосилася на трубку, як стирчала їй із руки, і знову кахикнула.

Білявка засміялася разом із нею.

Це дівчисько мало вигляд, що жити їй лишилося пару годин, їй усе тіло мало боліти, та вона ще знаходила сили жартувати! Це так схоже на Беллу. Зняти напругу, зробити краще іншим.

Едвард обійшов Розалію — він не поділяв загальних веселощів. Мене це порадувало. Для мене було полегшенням — хоч якимсь — бачити, що він страждає ще більше за мене. Він узяв Беллу за руку — не за ту, котрою вона й досі затуляла живіт.

— Белло, кохана, ми хочемо попросити тебе зробити дещо страховинне, — мовив він, використовуючи ті самі означення, що й у розмові зі мною, — дещо огидне.

Ну, принаймні він нічого від неї не приховував.

Вона легенько, хапливо вдихнула.

— Наскільки огидне?

Відповів Карлайл.

— Нам здається, що плодові потрібна їжа не така, як тобі, а така, як нам. Нам здається, він голодний.

Вона кліпнула.

— Ой! Ой!

— Твій стан — стан вас обох — ненастанно погіршується. Ми не можемо марнувати час, щоб шукати трохи легшого для тебе способу… Найшвидший шлях перевірити нашу теорію…

— Мені доведеться випити самій, — прошепотіла Белла. Вона ледь помітно кивнула — сили вистало хіба що на найпростіший рух. — Я зможу. Попрактикуюся на майбутнє, еге ж? — її безкровні вуста розтягнулися в слабкій усмішці, коли вона дивилася на Едварда. Але він не усміхнувся навзаєм.

Розалія почала нетерпляче відбивати такт ногою. Цей звук неймовірно дратував. Цікаво, як вона вчинить, якщо я просто зараз швиргону її об стіну?

— Ну, то хто для мене упіймає ведмедика гризлі? — прошепотіла Белла.

Карлайл і Едвард обмінялися швидкими поглядами. Розалія припинила стукотіти ногою.

— Що таке? — здивувалася Белла.

— Експеримент буде набагато ефективнішим, якщо ми не згладжуватимемо гострих кутів, — мовив Карлайл.

— Якщо плоду хочеться крові, — пояснив Едвард, — то хочеться йому крові зовсім не тваринної.

— Ти не почуєш відмінності, Белло. Просто не думай про це, — заохотила її Розалія.

Беллині очі розширилися.

— Хто? — видихнула вона, і погляд її метнувся до мене.

— Я тут не в ролі донора, Білко, — пробурмотів я. — Крім того, оте хоче людської крові, тож моя навряд чи підійде…

— У нас є запас крові, — пояснила Розалія, перебиваючи мене, перш ніж я встиг закінчити фразу, — наче мене там і зовсім не було. — Ми для тебе тримали — так, про всяк випадок. Тож ні про що не турбуйся. Все буде гаразд. У мене гарне передчуття, Белло. Я певна, що малюкові значно покращає.

Белла провела долонею по животі.

— Ну, — ледь чутно прохрипіла вона, — я вмираю з голоду, тож певна, що й він теж, — знову вона намагалася жартувати. — Спробуймо. Мій перший