Стефані Маєр - Світанок

РОЗДІЛ 13. ДОБРЕ, ЩО В МЕНЕ ЗАЛІЗНИЙ ШЛУНОК

Карлайл із Розалією метнулися до сходів і вмент зникли з очей. Я чув, як вони сперечалися: варто підігрівати чи ні. Фе! Цікаво, які ще експонати з кімнати жахів вони зберігають удома? Холодильник, повний крові, — ставимо плюсик. Що ще? Камера тортур? Кімната, повна трун?

Едвард залишився — він тримав Беллу за руку. Обличчя його знову помертвіло. Здавалося, йому бракує енергії зберегти хоча б той легенький натяк на надію, який запалив його нещодавно. Вони не відривали одне від одного очей, проте зовсім не як закохані. Було враження, що вони ведуть беззвучну розмову. Трохи нагадало мені Сема й Емілію.

Ні, вони не схожі були на солодкавих закоханих, але від того дивитися на них було ще важче.

Тепер я розумію, як було Лі повсякчас спостерігати отакі картини. Чути думки в Семовій голові. Звісно, нам усім було її шкода — ми ж не чудовиська, принаймні не в цьому сенсі. Проте, гадаю, ми не схвалювали її поведінки в такій ситуації. Вона-бо кидалася на всіх, намагалася зробити нас такими ж нещасними, як була сама.

Та я більш ніколи не думатиму про неї погано. Як можна втримати весь цей біль у собі? Як можна втриматися й не спробувати зняти з себе тягар, перекинувши хоч частку його на когось?

А якщо мені все одно судилося очолити зграю, як можу я винуватити її, що вона схотіла обмежити мою свободу, приєднавшись до мене? Я б учинив так само. Якби в мене була можливість уникнути цього болю, я б її використав теж.

За секунду Розалія вже мчала сходами вниз — летіла через кімнату, як вітер, розворушуючи кусючий запах. Зупинилася вона на кухні, і я почув рипіння дверцят буфета.

— Непрозоре, Розаліє, — муркнув Едвард. І закотив очі.

У Белли на обличчі з’явився допитливий вираз, проте Едвард у відповідь тільки похитав головою.

Розалія промчала через кімнату і знову зникла.

— Це була твоя ідея? — прошепотіла Белла — голос її був хрипкий, адже вона намагалася говорити якомога голосніше, щоб я почув. Забуваючи, що слух я мав дуже тонкий. Мені навіть подобалося, що вона іноді, здавалося, цілком забувала, що я був не зовсім людиною. Я присунувся ближче, аби їй не доводилося так напружуватися.

— Не треба на мене покладати відповідальність за це. Це твій вурдалак читав уривки моїх думок і сам складав їх докупи.

Вона легенько всміхнулася.

— Не думала, що знову побачу тебе.

— Я, зізнаюсь, теж, — відгукнувсь я.

Стояти було якось дивно, але ж вампіри поприбирали всі меблі, готуючи лікарняну палату. Гадаю, їх це не хвилювало: якщо ти камінь, тобі байдуже — стоїш ти чи сидиш. Та й я би не надто звертав на це увагу, просто почувався зовсім знесиленим.

— Едвард розповів мені, як тобі довелося вчинити. Мені прикро.

— Та все гаразд. Мабуть, рано чи пізно я б усе одно повстав проти чогось, що звелів би мені Сем, — збрехав я.

— Але ж Сет… — прошепотіла вона.

— Він щасливий, що може допомогти.

— Мені так неприємно, що я завдаю вам клопоту.

Я коротко реготнув — то був радше рик, ніж сміх.

Вона легенько зітхнула.

— Все як завжди, еге ж?

— Еге ж.

— Тобі зовсім необов’язково сидіти тут і на все це дивитися, — запропонувала вона, заледве вимовляючи слова.

Я міг би піти. Мабуть, це було б на краще. Проте якби я це зробив — саме коли вона мала отакий вигляд, — може, я б проґавив останні п’ятнадцять хвилин її життя.

— Насправді мені нема куди йти, — мовив я, намагаючись говорити спокійно. — Відтоді як до нас приєдналася Лі, вовча зграя мене вже не так манить.

— Лі? — ледь не задихнулася вона.

— А ти їй не розповів? — запитав я Едварда.

Він, не відриваючи очей від її обличчя, тільки стенув плечима. Видно було, що новина ця не вразила його, отож він і не відчував потреби поділитися нею, коли навколо відбувалися події значно важливіші.

Проте Белла не ставилася до цього так спокійно. Здається, їй ця новина не сподобалася.

— Навіщо? — видихнула вона.

Мені не кортіло переповідати історію всього роману.

— Хотіла наглянути за Сетом.

— Але ж Лі нас ненавидить, — прошепотіла вона.

Нас. Чудово. Проте видно було, що вона злякалася.

— Лі нікого не чіпатиме, — (крім мене). — Вона в моїй зграї, — скрививсь я на власні слова, — тож слухається моїх вказівок.

Ага.

Беллу мої слова теж не особливо переконали.

— Ти боїшся Лі, — мовив я, — і при цьому водиш дружбу з білявою психопаткою?

З другого поверху долинуло шипіння. Чарівно, вона мене почула.

Белла нахмурилася.

— Не треба. Розалія… вона розуміє.

— Еге ж, — буркнув я. — Вона розуміє, що ти незабаром помреш, але їй це байдуже, головне — щоб мутантові це не загрожувало.

— Джейкобе, не будь таким бовдуром, — прошепотіла вона.

Вона була занадто знесилена, щоб я міг розгніватися на неї. Отож я натомість спробував усміхнутися.

— Ти так кажеш, ніби це можливо.

Якусь мить Белла хотіла побороти усмішку, та зрештою їй це не вдалося — куточки її крейдяних вуст розтягнулися.

А тоді з’явилися Карлайл і вже згадана психопатка. Карлайл тримав у руці біле пластикове горнятко — з кришкою та соломинкою. Ах, непрозоре — нарешті я втямив. Едвард не хотів, щоб Белла занадто вдавалася в подробиці того, що їй зараз доведеться робити. Що в горнятку, взагалі неможливо було сказати. Проте запах я чув.

Карлайл повагався, тримаючи горнятко у витягнутій руці. Белла зиркнула на нього — в погляді знову читався переляк.

— Ми можемо спробувати щось інше, — тихо мовив Карлайл.

— Ні, — шепнула Белла. — Ні, я спершу скуштую так. У нас немає часу, щоб…

На мить мені здалося, що вона нарешті все втямила й турбується про себе, але тут-таки долоня її легенько погладила живіт.

Белла простягнула руку й узяла горнятко. Рука її тремтіла; я чув, як рідина плескається всередині. Вона спробувала підвестися й зіпертися на лікоть, проте насилу могла відірвати голову від подушки. У мене мов спину приском обпекло, коли я побачив, як вона ослабла буквально за день.

Розалія обвила плечі Белли рукою, заодно підтримуючи голову, як немовляті. Білявка просто схибнулася на немовлятах.

— Дякую, — прошепотіла Белла. Очима вона окинула нас усіх. Досі соромиться. Якби вона не була такою блідою, я б заклався, що вона ще й почервоніла.

— Не звертай на них уваги, — промурмотіла Розалія.

Я почувався незатишно. Треба було забиратися, коли Белла давала мені таку можливість. Мені тут