Мігель де Сервантес Сааведра - Дон Кіхот

У цей час вони почули, як ключниця й небога, що не брали вже участі в розмові, голосно сперечаються з кимось на дворі, та й собі вийшли подивитися, з чого стався цей галас.

РОЗДІЛ II

що оповідає про гідну уваги суперечку, яку Санчо мав з небогою та ключницею Дон Кіхота, і про інші втішні пригоди

Голоси, які почули Дон Кіхот, священик та цирульник, належали небозі й ключниці. Захищаючи двері, вони казали Санчові Пансі, що намагався побачитися з Дон Кіхотом:

— Чого треба цьому волоцюзі в нашій хаті? Ідіть лишень додому, приятелю, бо це ви, а не хто інший, відриваєте від роботи та збиваєте з пантелику нашого сеньйора й тягаєте його з собою по всіх усюдах.

На це Санчо відповідав:

— Ах ти, чортова ключнице! Збито з пантелику, відірвано від роботи та тягано по всіх усюдах мене, а не твого пана. І ви помилилися, бо то ж він тягає мене по всіх усюдах і виманив із хати, обіцяючи острів, якого я ще й досі чекаю.

— Бодай ти подавився цими поганими островами, проклятущий Санчо! — кричала небога. — І що то за річ — ті острови? Хіба ж їх можна їсти, ласуне ти ненажерливий?

— Їх не їдять, а порядкують та керують ними, і це краще, ніж чотири міста та чотири судові посади при дворі, — відповів Санчо.

— Та ти не ввійдеш сюди, гаман усякого злочинства, лантух усієї гидоти! Іди та порядкуй своєю хатою, ори свій клапоть землі, а думки про острів чи острівці покинь!

Розмови цих трьох осіб дуже сподобалися священикові й цирульникові, але Дон Кіхот, побоюючись, щоб його зброєносець не почав плескати язиком та не розказав чого-небудь зайвого, покликав Санча до себе і звелів жінкам впустити його. Коли Санчо ввійшов до кімнати, цирульник і священик попрощалися з Дон Кіхотом, втративши всяку надію на його одужання, бо бачили, як уперто обстоює він свої химерні думки і як простодушно захоплений він тим проклятим мандрівним рицарством. Відходячи, священик сказав цирульникові:

— Ось побачите, куме, що саме тоді, коли ми найменше цього сподіватимемось, наш ідальго знову вилетить і розпочне свої мандри.

— Для мене в цім немає ніякого сумніву, — відповів цирульник. — Але мене не так дивує божевілля рицаря, як щирість зброєносця, який так вірить у свій острів, що ніякі розчарування не можуть вибити йому того острова з голови.

— Нехай Бог вилікує їх! — сказав священик. — Будемо дивитися, що вийде з об’єднання безумств рицаря та зброєносця. Їх, здається, вилито з однієї форми, і божевілля пана без дурного розуму слуги не варте й ардита[72].

— Правда ваша, — згодився цирульник, — і я дуже охоче послухав би, про що вони тепер розмовляють.

— Я певний, — відповів священик, — що небога або ключниця розкажуть нам про це, бо в них не такий характер, щоб не підслуховувати.

Тим часом Дон Кіхот, зачинившися вдвох із Санчо у своїй кімнаті, сказав:

— Мені дуже тяжко, Санчо, що ти, знаючи, що я й сам не сидів дома, казав і кажеш, ніби я виманив тебе з твоєї хати. Вкупі ми виїхали, вкупі були і вкупі мандрували; обох нас спіткала однакова доля, і якщо тебе підкидали один раз на ковдрі, то мене били сто разів, і в цьому моя перевага.

— Так і мусило бути, — відповів Санчо, — бо, як каже ваша милість, невдачі більше властиві мандрівним рицарям, ніж їхнім зброєносцям.

— Ти помиляєшся, Санчо, бо caput dolet і так далі[73].

— Я не знаю іншої мови, крім своєї, — зауважив Санчо.

— Я хочу сказати, що коли болить голова, болить і все тіло. Тобто я, твій пан і сеньйор, є твоя голова, а ти — частина мого тіла. Тому біль, що мені чинять, повинен відчувати і ти, а твій біль — і я.

— Воно то так, — відповів Санчо. — Та коли мене підкидали на ковдрі, як частину тіла, моя голова дивилася на моє літання з-за паркана й не відчувала ніякого болю, а коли частини тіла повинні відчувати біль у голові, то й голова повинна відчувати біль у тілі.

— Може, ти хочеш сказати, Санчо, що мені не боліло, коли тебе підкидали на ковдрі? Не кажи й на думці не май цього, бо тоді душа в мене боліла дужче, ніж у тебе тіло. Та покиньмо про це тепер. Ми матимемо ще час обміркувати й вирішити цю справу. Скажи мені, Санчо, друже, що кажуть про мене тут? Як ставляться до мене прості люди? Що гадають ідальги і що рицарі? Що кажуть про мою мужність, про мої подвиги і про моє благородство? Які розмови точаться навколо моїх намірів відживити й вернути світові вже забуте рицарство? Одне слово, я хочу, Санчо, щоб ти розказав мені все, що чув з приводу цього, не додаючи нічого доброго і не обминаючи нічого поганого. Бо вірні васали мусять говорити своїм сеньйорам правду в простім і в переноснім значенні цього слова, не збільшуючи її з підлесливості й не зменшуючи з марної пошани. Я роблю таке зауваження, щоб ти розповів мені саму лише правду на мої питання.

— Я дуже охоче зроблю це, мій сеньйоре, — відповів Санчо, — але з умовою, що ваша милість не гніватиметься за те, що я казатиму. Ви ж самі хочете, щоб я казав щиру правду, не прибираючи її ні в яку одіж, крім тієї, в якій вона до мене дійшла.

— Я ні в якому разі не гніватимусь, — сказав Дон Кіхот, — і ти можеш говорити вільно, Санчо, без ніяких манівців.

— Так я скажу насамперед, що простий народ вважає вашу милість за найбільшого божевільного, а мене — за не меншого йолопа. Ідальго кажуть, що ви, не задовольнившися званням ідальго, привласнили собі титул «дон» і пристали до рицарства, маючи тільки чотири лозини винограду, дві хугади[74] ріллі та лахміття ззаду й спереду. А рицарі кажуть, що не хочуть змагатися з ідальгами, а надто з такими, що не мають герба на щиті і підфарбовують черевики сажею, а зелені панчохи штопають чорним шовком[75].

— Це мене не обходить, — сказав Дон Кіхот, — бо я завжди добре одягнений, і на мені не буває