Філіп Пулман - Магічний ніж

Хлопець ретельно оцінив відстань до шафи, зачинив вікно, зробив чотири кроки вперед та знову підняв ніж. Якщо він не помиляється, слід робити вікно саме тут — тоді він зможе, не сходячи з місця, розрізати скло шафи, взяти алетіометр та зачинити вікно за собою.

Він прорізав вікно саме на потрібній висоті. Скло шафи знаходилося лише за декілька дюймів від нього, і хлопець наблизив обличчя до вікна та послідовно оглянув усі полички.

Алетіометра там не було.

Спочатку Віл вирішив, що обрав не ту шафу. Їх було в кабінеті чотири — він підрахував їх та запам'ятав їхнє розташування вранці. Вони являли собою високі засклені квадратні стенди з темного дерева, полиці яких були обтягнуті оксамитом. Очевидно, їхнє призначення полягало в тому, щоб виставляти в них напоказ цінні речі з порцеляни, золота та слонової кістки. Може, він просто відчинив вікно не перед тією шафою? Але на верхній полиці стояв громіздкий інструмент з мідними кільцями, на який Віл звернув увагу ще вранці, а на середній полиці, там, куди сер Чарльз поклав алетіометр, було вільне місце. Шафа була саме тою, та алетіометра в ній не було.

Віл зупинився та глибоко вдихнув. Що ж, доведеться оглянути весь кабінет. Навмання відкривати всюди віконця недоцільно — на це піде вся ніч. Віл зачинив вікно, котре прорізав перед шафою, відчинив інше в місці, з якого можна було оглянути решту кімнати, і, запам'ятавши, що де знаходиться, зачинив його, аби прорізати за диваном ще одне, цього разу велике, — звідти він міг у разі потреби легко втекти.

Його рука боляче пульсувала, а пов'язка послабла. Він спробував якомога сильніше перетягнути та зав'язати її. Потім він повністю перейшов до будинку сера Чарльза, сховався за шкіряним диваном та, стиснувши в руці ніж, прислухався.

Як і раніше, в будинку панувала тиша. Тоді хлопець підвівся та оглянув кімнату. Двері в коридор були напіввідчинені, і світла, що проходило крізь них, цілком вистачало, щоб орієнтуватися в кабінеті. Шафи, книжкові полиці, картини — усе було таким самим, як уранці.

Віл ступив на товстий килим та послідовно оглянув усі шафи. Алетіометра не було. Не було його й на столі, серед охайних купок книг і паперів, й на камінній полиці посеред карток-запрошень на якісь презентації та прийоми, і на підвіконні та восьмикутному столику біля дивана.

Віл повернувся до стола, наміряючись оглянути шухляди, але у глибині душі знав, що на нього чекає невдача.

Цієї миті він почув тихий скрип шин по гравію — настільки тихий, що хлопець навіть подумав, що той почувся йому, але про всяк випадок застиг на місці та прислухався. Усе було тихо.

А потім відчинилися вхідні двері.

Віл відразу кинувся за диван та пригнувся за ним поруч із вікном, що виходило на залиту місячним сяйвом траву Ситагаза. Раптом він почув з іншого світу звук кроків по траві, визирнув та побачив, що до нього біжить Ліра. Він з'явився з вікна саме вчасно, щоб устигнути помахати їй рукою та притиснути палець до губ, і дівчинка вповільнила ходу, зрозумівши, що він уже знає про повернення сера Чарльза.

— Я не знайшов його, — прошепотів Віл, коли Ліра наблизилася до нього. — Його там не було. Мабуть, він узяв його із собою. Я послухаю, чи не покладе він його назад, а ти залишайся тут.

— Ні! Все значно гірше! — майже вигукнула дівчинка, і Віл побачив, що вона близька до паніки. — Вона з ним… пані Кольтер, моя мати… я не знаю, як вона опинилася тут, але якщо вона побачить мене, я пропала, Віле! І тепер я знаю, хто він, я згадала, де бачила його — його звати лорд Борі-ель! Я бачила його на вечірці в пані Кольтер в той вечір, коли втекла! Він, мабуть, увесь цей час знав, хто я така…

— Тсс! Якщо ти збираєшся так галасувати, нам не можна тут залишатися.

Ліра судорожно ковтнула та взяла себе в руки, після чого похитала головою.

— Пробач, — прошепотіла вона. — Я хочу залишитися тут та послухати, про що вони розмовлятимуть.

— Тоді тихше…

З коридору долинали голоси. Віл уже знову був у кабінеті, і хоча кожен із них міг торкнутися іншого рукою, вони знаходилися у різних світах — Віл у своєму світі, Ліра в Ситагазі. Побачивши руку хлопця, Ліра взяла її та жестами показала, що слід перев'язати рану. Віл витягнув руку, щоб вона могла це зробити, а сам тим часом сидів навпочіпки за диваном, уважно прислухаючись до того, що відбувалося в будинку.

Кімната освітилася. Віл почув, як сер Чарльз відсилає слугу, входить до кабінету та зачиняє за собою двері.

— Дозвольте запропонувати вам келих токайського, — звернувся Летром до жінки.

Низький та приємний голос відповів йому:

— Це дуже мило з вашого боку, Карло. Я вже багато років не куштувала токайського.

— Сідайте ближче до каміна.

Почулися тихий булькіт вина, дзенькіт графина об край келиха та слова подяки, а потім сер Чарльз усівся на диван, опинившись за декілька дюймів від Віла.

— Ваше здоров'я, Марісо, — промовив він та відсьорбнув вино. — Тепер, гадаю, ви скажете мені, що привело вас сюди.

— Я хочу знати, де ви взяли алетіометр.

— Навіщо це вам?

— Він був у Ліри, а я хочу відшукати її.

— Навіть не уявляю собі, нащо вона вам потрібна. Вона просто огидне дівчисько.

— Нагадаю вам, що вона моя дочка.

— Це робить її ще огиднішою, адже в такому разі вона навмисно опиралася вашому чарівному впливу. Вона не могла стати такою лише з волі випадку.

— Де вона?

— Я скажу це вам, обіцяю, але спочатку ви мусите дещо розповісти мені.

— Якщо зможу, — сказала жінка трохи іншим тоном, який Віл витлумачив як попередження. Голос пані Кольтер буквально п'янив — він заспокоював, був солодкозвучний, мелодійний і вельми молодий. Вілові закортіло побачити, яка вона на вигляд, адже Ліра ніколи її не описувала, а обличчя жінки, яка розмовляє таким голосом, мало бути пречудовим. — Що саме ви хотіли б знати?

— Що замислив Ізраель?

Запала тиша, ніби жінка обмірковувала свою відповідь. Віл подивився крізь вікно на Ліру й побачив, що на її освітленому місяцем обличчі очі стали круглі від страху й що вона кусала собі губи, аби нічого не сказати, та щосили прислухалася до розмови.

Нарешті пані Кольтер відповіла:

— Добре, я скажу вам. Лорд Ізраель збирає армію, маючи на меті завершення тієї війни, що відбулася в небі цілу вічність тому.

— Який романтизм! Утім, у нього, здається,