Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

забувати, що як багато снігу, то то вже обов’язково на врожай!

– Ну, спасибі вам, дідусю, за пораду! Велике спасибі! Стомилися, мабуть! Ну, ідіть з Богом!

– Як каете?

– Спасибі, кажу! Ідіть, кажу, з Богом.

– Ага-га! Піду! Де боком, а де й просто пройду! Бувайте!

За кілька днів Махтей Федотович скликав засідання правління разом з колгоспним активом.

Обговорювали план підготовки до весни, до весняної сівби.

Довго говорили, а наприкінці засідання Махтей Федотович і заявив:

– Та чого нам дуже хвилюватися! Дід Тиміш ясно сказав, що коли снігу багато, то це не інакше, як на врожай. Раз сніг є, значить – вискочимо.

Ми Махтеєві Федотовичу от що скажемо:

– Махтею Федотовичу! Передайте дідові Тимошеві наш низенький уклін за його довге трудове життя! Дбайте, щоб дідові Тимошеві на печі тепло було. І не примушуйте його без потреби злазити з печі. На прикмети іноді зважати треба. Але найкраща наша радянська прикмета – справжня боротьба за врожай. Для цього треба сівбу вчасно і добре провести. Для цього треба… Але про все це якнайкраще дізнаєтесь з постанови партії про піднесення сільського господарства. Ось на цю постанову і зважайте. Зважайте і виконуйте її.

Тоді напевно «вискочите»!

Дер Галушка

І

Двоюрідний брат у нас єсть.

Дуже серйозний брат, високий, красивий і з вусами.

Дуже вчений брат, бо його батько, – наш уже ніби дядько, віддали його колись до гімназії (тоді ще гімназії були), і він там учився.

Бабуся наша все було нам говорили:

– На велику людину брат учаться! Або на суддю, або на аблаката!

Як, було, приїздить він до нас на канікули та вдягне мундира із срібними ґудзиками, так ми, було, стоїмо, дивимось уже, дивимось, – і кожному хочеться, щоб і в нас такі ґудзики були, та Оксанка, сестричка, було, не вдержиться, та як присне!

А бабуся до неї:

– Чого ти? Страмнюча?!

А вона:

– Як у пана!

З діда-прадіда звалися ми Салами, – Сало й було наше прізвище.

І цілий наш куток у селі прозивався: «Сали».

Як ото, було, хто запитає:

– А де Оверко Сидорович проживає?

Зразу ж усякий і скаже:

– Отам, за ставком, де ото дупляста верба! На Салах! Там усі Сали здавна-давен жили.

Там, на Салах, усі ми повиростали і в люди повиходили.

Так я знову про двоюрідного брата, що ото в гімназії вчився.

Був уже він у восьмому класі чи, може, навіть у сьомому, та тільки надійшов од нього лист, який дуже здивував його батька, батькового, виходить, брата.

Писав у тому листі син, – двоюрідний, значить, наш брат, – щоб не писали йому на конверті: «Кіндратові Макаровичу Сало», а щоб писали так: «Кіндратові Макаровичу Салло»… Щоб писали не одне «ли», а щоб два «ли» писали, бо одне «ли» його не тільки принижує, ба навіть ображає.

Дядько й батько щось довго з цього приводу говорили, сперечались, хитали головами, махали руками, гмукали…

Батько наш сказали:

– Дурниці! Затой… Зарозумівся!

А дядько вдарили руками об стіл і навіть аж крикнули:

– Не затой! А, виходить, вивчився, допойняв, що одного «ли» для вченого мало, треба, виходить, два «ли»!

Батько махнули якось так різко рукою, що дядько аж підскочили та й сказали:

– Твоїм по гімназіях – зась! Твої так волам хвости й крутитимуть, а Кіндя (Кіндрата вони Кіндею звали) вже, значить, вивчились, образуваніє дістали, їм уже одного «ли» замало!..

Батько зскочили з лави і якось аж затремтіли…

Ми, малеча, попритихали по кутках, та тільки сидимо, сопемо.

Та тут, спасибі їм, бабуся кинули куделю та до батька:

– Ну, чого ти, Пилипе, хай Бог простить, із той… як пак його… ізнервувався? Може ж, таки й справді для вченого одного «ли» замало?!

Дядько схопились, за шапку та з хати.

Отак колись посварилися батько з дядьком за оте гемонське «ли».

Та як потім уже виявилося, що оте «ли» було не просте «ли».

Брат двоюрідний потім як приїздили до нас, то вийшло, що не в самому тільки «ли» справа.

Вони почали було нас повчати, так ми спочатку дивувалися, а потім, як уже попідростали, тоді вже ми все зрозуміли, про що нас повчали наш дуже вивчений двоюрідний брат.

Стануть, було, серед хати та й проказують:

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

А ми зразу всі й підхоплюємо:

Чом вас вітер не розвіяв

В степу як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як малу дитину?..

А вони:

– Тс-с-с-с! Хто це написав?

– Шевченко! Тарас Григорович!

Брат, було, скривляться та так із якимсь аж навіть презирством замотають головою:

– Шевченко?! Чи знав Шевченко, панський кріпак, німецьке слово папір? Дас папір?

Ми аж очі, було, повитріщаємо:

– Паперу не знав?!

Не знав! І не він цього вірша написав!

– А хто?

– Енгальгардт! Пан Енгальгардт написав! Німець!

Аж руками, було, брат по столу бахнуть.

Ми аж поприсідаємо.

А двоюрідний брат нам і розповідають:

– От досі ви всі пишетеся на прізвище «Сало», не тямлячи про те, що наші пращури були емігрантами з Франції і звалися «де Салло», два «ли», а ви й досі «Сало»… Де дівалося оте «де», я ще не з’ясував, але я це обов’язково з’ясую, – для цього я в гімназії вчився… От узяти, приміром, і таке слово, як «очкур», – усі твердять, що воно ніби наше українське, а як прослідити його історію, аж до теперішніх критиків, то це не що інше, як англо-саксонське слово «о’кей». Ех, ви! Неоковирні!..

II

Вивчилися наш двоюрідний брат на критика…

На отого, що рецензії пишуть, – на п’єси всілякі, на вистави…

Батько їхній уже померли, а наші ще живі були…

От одного разу надійшов до нас лист од нашого двоюрідного брата.

Писали вони нам, що живуть у столиці, працюють по різних університетах, читають лекції, в газетах пишуть. Живуть, – писали, – непогано, добре заробляють і вже викандидатувались у якісь такі дуже наукові звання…

Бабуся, батько, мати та й усі ми дуже зраділи, що Кіндрат Макарович живі й здорові, – живуть добре і т. ін.

Батько зразу ж вирішили їм одписати, щоб до нас вони погостити приїхали з города, бо дядько наш, Кіндратів батько, й мати Кіндрата Макаровича повмирали, і наша рідня була їм, виходить, найріднішою.

Одне тільки дуже батька нашого та й усіх нас засмутило, це те, що Кіндя в листі прописали, що вони вже змінили своє прізвище «Салло», – хоч і з двома «ли», –